Розділ «XV»

— Сергій? — здивувалась Ірина. — Який Сергій? Лагоцький? Ну, ти даєш, подруго... Він же козел! За кілометр видно. Нащо тобі здалося таке чмо... Ну гаразд, не відволікайсь. І...

— Я знала, що він уже не прийде, настрій зіпсувавсь. А потім — рух у коридорі. Подумала, він. Далі чую — здається, ні. Я обережно глянула в щілину — мої двері не щільно пристають. А це шеф. До ваших дверей. Ключем відчинив, ноут виніс і пішов. Я навіть нічого такого не подумала тоді. Треба — то й забрав... А сьогодні... Я очі викотила... Навіщо він?

— Так, свинство заподіяти, — похитала головою Ірина. — Після того випадку на корпоративі все намагається якусь пакість зробити. А ти не переживай. І дякую тобі. Я знала, що ти порядна людина. А цього придурка, Сергія, залиш у спокої. Подивися на себе. Ні, ти стань перед дзеркалом і глянь на себе, просто зараз. Уважно. А тепер скажи — тобі треба такого дебіла?

Ірина вміла переконувати.

Наталя пішла, а вона продовжила крокувати від стіни до стіни. Ну, тепер хоч зрозуміло, що до чого. Ось як, Валентине Вікторовичу... Лоханулась я стосовно вас. За повною програмою. І що ж тепер?

Навряд чи Дробот міг реально розраховувати знайти в її компі конкретний компромат. Що — отак от узяв про всяк випадок? Перевірити, а раптом... А може, захотілося глянути, чим іще, якими забаганками, крім «Корандо», займається його «права рука»?

Ні, все не те...

Ірина поставила чайник. Зосередитися. Мислити логічно. Починаючи від простого. Дробот пов'язаний із ними, з отими монстрами, котрі затіяли оборудку. Припустимо, Дробот викрив її як свідка їхніх темних справ. Якщо так, то далі напрошується лише один варіант — прибрати її, заки інформація ще не стала чиїмось надбанням. За таких розкладів випадкові свідки зникають дуже швидко, майже миттєво. Цього досі не зробили. А часу минуло більш як достатньо. Отже...

Отже, логічно припустити, що шеф усе-таки не з ними. Принаймні, не цілком або ж має у справі окремий інтерес. Тому вирішив почекати. А тим часом зробив незрозумілий хід з ноутбуком. Навіщо?... Для чого...?

Так, що їй відомо? Крім, звичайно, справ, якими займається клієнт. Небагато, але дещо є. По-перше, з АТС попрацювали додатково після того, як Ірина здала повноваження. Обладнали системами захисту, щоб не заліз хтось інший, у тому числі вона. По-друге, створили зайвий порт і зайвий канал. Це вже навпаки: щоби хтось сторонній міг потрапити. Таємно. І, судячи з фрагмента розмови з участю Дробота, що прослухала Ірина, та враховуючи, що інші свої розмови шеф знищив, цей учасник оборудки вів подвійну гру. Додаткові підозріння вносив і той факт, що Дробот виявився не зовсім тим, за кого себе видавав. З якоюсь метою висококласний фахівець-комп'ютерник удавав тупого керівника, цілеспрямовано не помічаючи «ляпів» та хитрощів підлеглих.

Що станеться далі?

А щось мало статися. В уяві виникли інші фрагменти розмов, які тоді геть чисто перемішались у голові. Тепер же все поступово розкладалося по відповідних полицях, набуваючи нового й нового змісту. Згадуючи і вкотре аналізуючи почуте, вона гостро заструганим олівцем креслила схеми на аркуші формату А4. Дата проведення «клубного столу» — двадцятого липня. Отже...

За все своє життя Ірина жодного дня не працювала у сільському господарстві, однак добре розуміла цю систему. Право їсти мають усі. Проте, коли з'являється стадо свиней, до годівниці не доступитися. Давлячи все на своєму шляху, вони готові рознести і корито. Ті, кому пощастило запхати туди рило першими, намагаються проковтнути швидше та більше, розуміючи, що задні відіпхають, а то й задавлять. Такий закон свинячого стада. Тому подібні підприємства існують, як правило, недовго. Швидше ковтнути — і набік. До року, а то й менше їхня діяльність. Надто великий ризик. Надто жорстокий природний відбір у гонитві за прибутками.

Термін проведення «клубного столу» означатиме останній день не лише фірми «Корандо», а й ще кількох компаній-одноденок, створених з однією лише метою — хапнути з корита. І щойно гроші осядуть на рахунках учасників, вони зникнуть. Того самого дня. Разом з паперами, АТС-ами, штатом та іншими атрибутами. Так, наче їх ніколи й не було. Так, щоб не викрили інші — ті, хто ще позаду, кому поки що лише пахне наживою та смокче в шлунку.

І ось Дробот. Хто він у цій компанії рохкачів? Один із тих, які вже хлепчуть, завмираючи від страху, щоб не затоптали ті, котрі ззаду? Чи, може, сам готується дерти і давити, щоби потім...

Звуковий сигнал з нового компа змусив здригнутись. Он як! Ірина прожогом майнула у крісло, наче могла не встигнути. Табличка на екрані не збиралася зникати. Є! Щойно її крадений ноут з'явивсь у мережі. Хтось працював на ньому. Більше того — сидів у інтернеті. Чорти...

Руки буквально засвербіли. Але що тут вдієш? Теоретично існувала ймовірність вичислити конкретне місце перебування ноута, але для цього потрібно бути хакером, не менше. У своїй вузькій сфері Ірина вміла багато чого, у тому числі деякі подібні штучки. Для такого ж завдання кваліфікації бракувало. Не могла, бо не вміла. У голові один за одним виринали варіанти, кого б попросити.

Комп вимкнувся за якихось п'ять хвилин. Усе. Зробив, що належить, — і пропав. Тепер ніхто не знайде. А навіщо заходив? Що можна зробити за п'ять з лишком хвилин? Ну, такий як Дробот зміг би, напевно, багато що. І раптом її пропекло думкою: а навіщо йому взагалі щось робити? В даному випадку можна мати лише одну мету — когось підставити. Інакше для чого чужий ноут?

Їй стало млосно. Підставити. От для чого поцупили комп! Вочевидь, у цьому «поважному» товаристві Дробот веде якусь подвійну гру. Інакше навіщо обладнувати систему таємним портом? Знищувати власні розмови, у той самий час фіксуючи розмови інших? Без сумніву, шеф щось замислив проти них і невдовзі мав діяти. Та яке там «невдовзі»? Практично вже! Упродовж неповного тижня, адже далі все закінчиться, діяти не буде проти кого і де. Отже, шість днів. Навіть уже п'ять, враховуючи, о котрій повинен початися «клубний стіл». А цей захід також не триватиме довго. Момент, коли люди, кожен з яких є, по суті, ланкою перетворення грошей з державних на власні, остаточно узгодять усі аспекти оборудки. А безготівкові фінансові операції — справа кількох хвилин. Ось вона, кульмінація!

Ірина ще не могла скласти ситуацію повністю у голові, але обриси набували щодалі чіткіших форм. Як ото на аркуші А4. Зім'явши його і спаливши у попільничці, взяла ключі. Діяти належало швидко.