Розділ «XV»

— Наталю, — Ірина з розгону хапнула її за руку, — скажи просто зараз, що це — ти. Я тебе розцілую, присягаюсь! І забуду назавжди, що ти вчинила таку дурість.

— І... Ірино Ігорівно... Я... як ви могли подумати таке? Я?! Я не брала! Взагалі у житті нічого чужого! Як ви могли?

— А що ти тут робиш? Чому досі не пішла? Я ж бачу — щось не так.

— Не так... — опустила очі дівчина. — Не знаю, як вчинити. Я...

Обоє опинились у кабінеті за щільно зачиненими дверима.

— Ну?

— Ірино Ігорівно, — врешті зітхнула Наталя, — не знаю, чи добре роблю... напевно, погано. Собі насамперед. Але... ви завжди прихильно до мене ставилися, розуміли і вчили. І захистили одного разу. Я... не можу мовчати. Хоча відчуваю: воно мені боком вилізе...

— Говори, прошу тебе, не бійся.

Ірина відчула, як тремтить усе тіло.

— Я... знаю, хто його взяв...

— Хто, говори!

— Шеф.

— Генеральний. Дробот.

— Звідки ти знаєш?!

— Бачила. На власні очі.

Дівчина переводила подих, відчуваючи, що наробила дурниць. Проте поїзд пішов: слів назад не забереш.

— Наталю... Наталочко, присядь от сюди і не бійсь. Я тебе не підставлю. І не говоритиму більше з ним на цю тему. Взагалі ні з ким. Слово даю. І тобі це пам'ятатиму. Не трусись. Але розкажи все до кінця. Мені потрібно розуміти, що діється.

— Я сама бачила, — твердила дівчина. — У щілину дверей.

— А навіщо ти за ним стежила? — допитувалась Ірина.

— Не стежила, — знову опустила очі Наталка. — Я... просто затрималася. Сергій казав, що на каву зайде. Коли всі порозходяться. Тож я чекала... Зрозуміла, що вже не прийде, а ще чекала.