Розділ «1919»

Кінь почергово рухався галопом, алюром або кроком старим гостинцем. Вже через десять кілометрів від Романового Хутора війни зовсім не відчувалося. Тут не стріляли, не було видно стрільців, люди жили своїм повсякденним життям. Здавалося, так буде до самої Вінниці.

Коли до міста залишилося тридцять кілометрів, Теодор в’їхав у якесь село. Майже одразу він зрозумів, що тут розквартирувалася якась сотня. Правда, на вулиці він побачив лише поодиноких стрільців.

Ситуацію прояснив перший же селянин, до якого звернувся Засмужний.

– Солдати є, – сказав той, – але не їдьте в село.

– Чому? – здивувався Теодор.

– Тиф!

– Зрозуміло. І багато захворіло?

– Та майже всі. От лише деякі ходять. Решта лежать хворі. І мертвих багато. Не їхав би ти, солдате. Пропадеш даремно.

– Не пропаду, батьку, – відповів Засмужний і пришпорив коня.

Він галопом промчав селом, більше не зупиняючись. Імунітет імунітетом, а береженого і Бог береже. Нічого з долею жартувати.

У Вінниці він вже бував, коли дорогою на Київ відбили її у більшовиків. Його шлях пролягав повз будинок, де (Теодор пам’ятав) була лікарня – тісна, довга, як стайня, будівля у глибині двору. Теодор зупинився і завмер – уся площа перед лікарнею була заповнена хворими. Вони лежали хто на возах, хто на дошках, а деякі просто на землі. Між ними снували санітари, підходили то до одного хворого, то до іншого, але реальної допомоги не надавали. Санітари не лікували. Вони шукали тих, хто помер, щоб забрати від хворих і покласти на підводи біля воріт. Далі мертвих везли до місця поховання.

Розпитавши у випадкового сотника, де знаходиться штаб, Засмужний заспішив за вказаною адресою.

Перед будинком, у якому перебував командуючий, Теодор побачив невеликий загін охорони.

Теодор спішився, прив’язав коня до паркану і направився до входу у будинок. Його зупинив якийсь хорунжий.

– Куди?

– До генерала Тарнавського.

– Причина?

– Послання командира Шостої Равської бригади.

Хорунжий недовірливо подивився на Теодора, лише сказав: «Почекайте тут!» і зник у будинку. Теодор Засмужний у чеканні повернення хорунжого розігнув спину, що затекла від багатогодинного перебування верхи. Походжаючи перед двоповерховим будинком, галичанин спостерігав за охоронцями генерала. Судячи з форми – сині шинель і шаровари, сіра «мазепинка», – вони не належали до Галицької армії, але й до звичних Теодорові військ УНР також. А це були вояки Синьожупанної дивізії, яких Симон Петлюра надав у допомогу Тарнавському для охорони, а вірніше для нагляду за ним, тому що віднедавна перестав довіряти генерал-четареві.

Невдовзі у дверях з’явився хорунжий і сказав Засмужному: