Розділ «1919»

– Чому? – невдоволено поцікавився господар.

– Зрозумій мене правильно. Незручно перед моїми підлеглими. Я такий же, як і вони. Не хочу виділятися. А нам ще воювати разом.

– Ну, тоді почекай.

Господар звівся на милиці і пошкандибав до хати. Невдовзі вийшла досить-таки молода красива жінка з великою мискою, доверху наповненою варениками і поставила на лавку поруч Теодора.

– Це вам і вашим солдатам, – сказала вона. – Пригощайтесь на здоров’я!

Засмужному залишилося тільки подякувати гостинній господині. Він закликав до себе стрільця, що сидів найближче до нього, і сказав:

– На всіх!

Отримати у такий час свіжі вареники було дійсно майже неймовірно, тому стрільці одразу налетіли на миску. Кожному заледве дісталося по два вареники, але не це було головне. Стрільці враз відчули смак дому, що навіть тут, за сотні миль від рідної домівки, живуть такі ж, як і вони, українці, що їдять те саме, що і вони.

Скоро на дні миски залишилося три вареники, які той-таки стрілець подав десятнику.

Так у незрозумілому чеканні минув цей день, наступила ніч. Благословилося на останній літній день. Команда вступити в місто так і не прозвучала. Натомість люди, які побували у самому Києві, розповідали, що там усюди господарюють денікінці.

І лише пополудні 31 серпня надійшов довгоочікуваний наказ сотням зібратися в районі Бабиного Яру. Теодор Засмужний попрощався з господарями і повів свій загін у вказаному напрямку.

Їм належало перебувати у другому ешелоні армії, націленої на Київ. Але і тепер наказу наступати так і не прозвучало, зате ближче до вечора усім наказано відступити в район Фастова.

Стрільці взагалі перестали будь-що розуміти. Що творилося у штабах, не знав ніхто. Думалося, що у Фастові вдасться хоч щось розвідати, як тільки армія зупиниться. Але Добрармія такого їм не дозволила. Не вступаючи у бої і не зробивши жодного пострілу, Денікін плавно відтісняв українську армію назад до Вінниці.

Скільки тривав би цей відступ, сказати було важко, але під Вінницею він раптово зупинився. Далі відступати було просто нікуди. Українська армія опинилася в оточенні одразу чотирьох ворогів: з півдня – Денікіним, з північного сходу – більшовиками, з заходу – поляками, а з південного заходу – румунськими військами. Дивним було те, що ці непримиренні вороги навіть перестали турбувати один одного.

Але навіть у такій ситуації ніхто не збирався відкривати перед ворогом фронт. Шоста Равська бригада окопалася в районі сіл Дашів та Романовий Хутір і протягом усієї останньої декади вересня успішно стримувала наступ денікінської армії. Що робилося на інших фронтах чи навіть в тилу, стрільці не знали. Перед ними були лише білі, які вперто намагалися прорватися вперед і захопити Жмеринку – стратегічно важливий транспортний вузол, володіння яким давало б можливість контролювати усе Поділля.

Зрештою, війна перетворилася на таку нецікаву рутину, що до неї навіть почали звикати. Десятник Теодор Засмужний отримав у своє командування сотню і цілком справедливо міг називатися сотником, якби не одна обставина: після десяти днів безперервних боїв у його сотні залишилося вісімнадцять стрільців. Решта загинули в боях. Сам же Теодор не отримав ані подряпини.

Наступ денікінців 4 жовтня виявився останнім. Причина цьому була досить банальна: почалися осінні дощі, землю розвезло так, що вона перетворилася у суцільне місиво, по якому не те що наступати – ходити важко.

На фронті Равської бригади настало розмочене холодним дощем затишшя. Дощ не вщухав декілька днів підряд, від чого стрільці в окопах чортихалися, згадуючи при цьому всіх, хто, на їхню думку, винен у цьому: поляків, білих, своїх командирів.

Їли розмочені водою сухарі, запиваючи холодною водою, якої було вдосталь. Вогнища ніхто не розводив, його просто неможливо було розвести.

Невдовзі осінні дощі припинилися, із-за хмар виглянуло, напевне, останнє у цьому році тепле осіннє сонце, висушило грязюку, перетворивши її на тверду шкірку. Стрільці боялися, що така погода спонукає денікінців до наступу, але цього не сталося. Здавалося, ніхто не хотів наступати і, ймовірно, помирати за такої гарної погоди. Всім хотілося жити.