Розділ «1919»

– Так, помотало тебе, – сказав Бишко, коли Теодор закінчив розповідь.

– Та я не жалкую, – відказав Засмужний. – Принаймні, я досі живий. А ти? Де ти це отримав?

Теодор показав на шрам.

– На російському фронті. Під Тернополем. Майже навпроти рідної хати.

Гнат налив ще на дно кружок. Не чекаючи Теодора, випив.

– Російський улан виявився спритнішим. В усякому разі, спочатку. Я ж так і потрапив у дев’ятий полк.

– А потім?

– Потім? Після того, як мені зашили щоку, а рана була така, що язик вивалювався, повернувся у рідний полк, і усю війну мене носило по всьому фронту. А вже потім, коли «бабусі» не стало, сміливо перейшов до своїх. З генералом Тарнавським майже з самого початку.

– То ти знаєш все, – мовив Засмужний.

Бишко усміхнувся.

– А ти гадаєш, якщо я працюю при штабі, то мені відомі всі таємниці війни? Ти багато про що здогадувався, коли був у Відні? Ось то-то.

– Скажи мені, – не вгавав Теодор. – Чи не здається тобі, що нас кинули?

– А ти тільки тепер про це здогадався? Кому ми, галичани, потрібні? Полякам? Так, але лише як територія. Денікіну? Та плювати він хотів на нас! Петлюрі? Для нього ми такі самі австрійці, які посадили на владу його попередника Скоропадського. А тепер, коли ми не боєздатні, з нами можна і не рахуватися. Ти кажеш, що я при штабі і маю дещо знати. А я і знаю.

Бишко нахилився ближче до Теодора і вже тихіше продовжив:

– Ти знаєш, чому нас залишили в спокої? Всі! Адже, здається, що легше: вдарити на якомусь відрізку фронту – і прорив гарантований! Чому не наступають? Ні поляки, ні білі, ні більшовики. Причина одна.

– Тиф? – запитав Теодор.

– Він. Він, рідний. А от коли з стотисячної ще донедавна армії залишиться лише купка кволих перехворілих стрільців, отоді представники цих військ і протягнуть нам руку допомоги. І ми нічогісінько не зможемо зробити. Нічогісінько.

Гнат Бишко знову налив.

– А генерал Тарнавський? – обережно запитав Теодор.

Співрозмовник лише мотнув головою.