Розділ «1919»

– Та напевне. Правда, все молодь, але…

– Але у боях брала участь? – запитав супутник командувача.

– Всі, – підтвердив Теодор.

– Отже, без проблем.

– Напевне. Але я не розумію, чому я маю здавати командування.

– Не хвилюйтесь, – заспокоїв Головінський. – Про недовіру до вас навіть не йдеться. А ви нам потрібні для іншого. Знайомтесь, мій заступник Роман Фріш.

– Ми хочемо відправити посланця у Вінницю, – продовжив Фріш. – І ви – найкращий варіант.

– Чому саме я? – здивувався Теодор.

Йому була неприємною особлива увага командування.

– Тому що ви перехворіли тифом, – говорив Головінський. – Там (він кивнув головою вбік, туди, де повинна бути Вінниця) – тиф. І посилати туди здорову людину означає прирікати її на можливу смерть.

– А я?

– А ви вже хворіли тифом. Лікарі кажуть, що у вас виробився… як його…

– Імунітет, – підказав Фріш. – І більше ви захворіти вже не можете.

Це для Теодора виявилося приємною новиною. Це помітили й командири.

– От і добре. Вважайте, що з цієї сторони небезпека вам не загрожує. Тому ми зупинили свій вибір саме на вас.

– Зрозуміло.

– Ми відправимо вас з пакетом до генерал-четаря Тарнавського. У пакеті детальна інформація про наш стан і прохання про допомогу. Це я вам кажу для того, щоб ви знали, що везете. А зараз ідіть до своєї сотні, передайте командування і завтра зранку знову сюди. Поїдете верхи. На конях їздити не розучилися?

– Я драгун, пане сотнику, – відказав Засмужний. – А це назавжди.

Наступного дня десятнику Теодорові Засмужному вручили запечатаний сургучем пакет, він скочив на коня, поправив на плечі гвинтівку. Його шлях лежав на захід, до Вінниці. По прямій до міста було не більше п’ятдесяти кілометрів, але Фріш, який Теодора відправляв, все ж рекомендував не сходити з дороги, хоч це і зайвих двадцять кілометрів. Але по незнайомій місцевості у такий неспокійний час їхати було небезпечно. Тому Теодор не став ризикувати і вибрав обхідний шлях.

Хороший вершник, Теодор сподівався подолати до вечора цю дорогу, тим більше, що кінь під ним виявився дужим. Він міг не спішити – Головінський дав йому термін до завтрашнього полудня, але це був крайній термін.