Розділ «1919»

Десь наприкінці жовтня Теодора викликали до штабу, що розташувався у колишній земській лікарні села Романовий Хутір. Крім нього у кімнаті зібралося зо два десятки сотників бригади.

Теодор зайшов майже останнім, оглянувся, побачив вільне місце на лаві поруч моложавого сотника. Той злегка посунувся, звільняючи лавку. Теодор сів останнім. Інші командири, що зайшли за ним, змушені були стояти. Зрештою, їх було лише троє, і всі вони були молодими.

Командувачу Шостої Равської бригади Юліану Головінському заледве виповнилося двадцять п’ять років, але виглядав він старшим. Багато з присутніх тут сотників знали командувача особисто, і всі зустрічалися з ним. Ось і зараз він стояв за невеликим столом підтягнутий, одягнутий бездоганно, безсонні ночі зовсім не позначилися на його стані. Поруч за столом сидів ще один військовий, старший за нього.

– Прошу уваги! – почав Головінський. – Я зібрав вас, панове, для вирішення важливих задач. Прошу прозвітувати про наявні у вашому розпорядженні сили.

Сотники по черзі підводилися і доповідали про стан у своїх підрозділах. Доповів і Теодор. Обличчя командувача дедалі більше хмурніло. Равська бригада заледве налічувала півтори тисячі стрільців. А Збруч перейшли три тисячі.

– Негусто, – підсумував Головінський. – Боюся, що ми не втримаємо позицій.

– Чому командування не надсилає допомоги? – запитали сотники.

– Допомоги не буде, – була відповідь.

Сотники зашуміли.

– Чому? – здивовано питали вони.

– Панове командири! – підвищив голос Головінський. – Прошу пам’ятати про військову дисципліну.

– Чому не буде допомоги? – все ж запитав сотник, що сидів справа від Теодора.

– Не буде, – повторив командувач. – Нікому допомагати. Вся армія злягла від тифу.

Ця новина викликала ефект вибуху. Присутні знову зашуміли, неможливо було розібрати окремі слова, а Теодор з несподіванки аж підвівся. Це помітив командувач.

– Якісь проблеми? – запитав він.

– Ні, пробачте, – відповів Засмужний. – Просто мене вразила ця новина. Я вже пережив тиф і знаю, що це таке.

Головінський переглянувся зі своїм сусідом за столом.

– Ми не захворіли тому, що не маємо безпосереднього контакту з хворими, – продовжував він. – Але скільки це триватиме – сказати важко. Тому, пани командири, повертайтесь до своїх стрільців і роз’ясніть їм ситуацію, що сподіватися можна лише на себе. І ще скажіть. Згідно з останніх розвідданих навпроти нас Добрармія перейшла до оборони, тому найближчими днями наступати не буде.

– Звичайно, – вставив сусід по столу, як виявилося пізніше, заступник командувача сотник Роман Фріш. – Навіщо білим пертися на тифозного ворога.

– Отож, – підтвердив Головінський. – Так і скажіть своїм підлеглим. Звичайно, зробіть це якомога делікатніше. Нараду закінчено. Пане десятнику!