Розділ «1919»

– Ні, не боюсь.

– Ну, тоді удачі!

– Дякую, друже!

Теодор сів на коня і легким кроком направив його до казарми.

Казарма, у якій поселився Засмужний, була велика і навіть не порожня. На ліжках лежали зо три десятки стрільців. Інші півтори сотні пустували.

Появу новенького стрільці зустріли байдуже. Більше того, вони його проігнорували, з чого Теодор зробив висновок, що плинність кадрів тут велика.

У казармі його і знайшов отаман Гнат Бишко. Він зігнав Засмужного з ліжка, сів навпроти, поставив табуретку, так само мовчки вийняв з кишені шинелі пляшку.

– Посуд маєш? – Це були його перші слова.

– Звідки?

– Непрактичний ти, – буркнув Бишко.

Він обернувся до стрільців, що дрімали у протилежному ряду ліжок.

– Стрільці! Позичте командирам горнятка, – сказав він. – Віддамо обов’язково.

Один зі стрільців, видно, наймолодший за віком і званням, підвівся, відкрив свою сумку, потім сусіда і поставив два металеві горнятка на табуретку.

Бишко, розливаючи горілку, говорив:

– Знаєш, Теодоре, що мені найбільше подобається у нашій службі? Ось такі зустрічі. Де б ти не був, завжди знайдеться солдат чи унтер-офіцер, з яким ділив фронтовий мандраж, спеку і холод, чи ось так, як зараз, пляшку горілки.

– Так, – згодився Засмужний. – Тільки ще б не згадувати, під якими прапорами ми воювали.

– Ми солдати, Теодоре, солдати. Давай вип’ємо за нашу зустріч.

Випили. Закусувати не було чим, просто занюхали рукавом.

– Розповідай! – тільки і сказав Бишко.

Він мовчки слухав розповідь свого колишнього підлеглого, крутячи у руках порожню кружку. Лише тоді, коли Теодор став говорити про Шлосмана, оживився.