Розділ «1919»

– А нога?

– І ногу я втратив там. Хто знає, може, і твоя куля її ранила.

– Я при штабі був.

Теодор вирішив не заглиблюватися у деталі.

– Це, можливо, їхня.

Господар кивнув на стрільців, що вже напилися води і розмістилися попід тином.

– Це молодь, – відмахнувся Засмужний. – Але ж навіть не у цьому суть. Нас з тобою кинули один проти одного. І переконали, що правда саме на нашій стороні.

– А хіба ні?

– Сам бачиш, ні цісаря, що нагороджував мене, ні царя, за якого воював ти, вже немає. Як немає і їхніх правд. Зараз правда ось у них. – Теодор показав на стрільців.

Господар подивився на галичанина.

– А якщо у них правда, то чому, до біса, ви сидите тут, п’єте мою воду замість того, щоб наступати далі?

Засмужний від здивування підняв брови. Він не сподівався почути такого від георгіївського кавалера.

– Я гадаю, що таке виконання наказу, ти знаєш.

– Ну?

– От і я. Простий десятник, а не генерал.

– Десятник? – здивувався одноногий. – А це що за звання? Як по-нашому?

– Та це і є по-нашому. За цісаря я був цуґсфюрером. А що це було у вас – не знаю.

– Мабуть, унтер-офіцер, – повідомив господар. – Може, зайдемо в хату? Жінка щось наготувала. Та й пляшчина знайдеться.

Це було порозуміння, якого прагнув Теодор. Іншим разом він згодився б на цю пропозицію, але тепер не спішив.

– Не ображайся, друже, – сказав він, – але я не піду.