Розділ «Довга дорога додому»

– Так.

– А я не можу відправитися за дітьми. Але маю бричку. То бери моїх коней і привозь і своїх, і моїх.

– Дякую, отче, – розчулено сказав Теодор.

Назавтра кавалькада з восьми возів після відправи рушила у напрямку на Любелю. Саме туди вела найкоротша дорога на північ. При виїзді з останнього села до них приєдналося чотири вози з Нової Кам’янки. Теодор Засмужний спеціально одягнув форму австрійського цуґсфюрера у сподіванні на те, що це допоможе дорогою.

За спільною згодою «пілігримів» у цій валці Засмужного вибрали головним. Теодор спочатку відмовлявся від такої честі, але потім, побачивши, що невелика дивізія для командування, згодився. Він розбив увесь маршрут на менші ділянки, які вони мали проїхати за день, щоб і приїхати до місця призначення вчасно і не стомити людей. Благо, погода сприяла їхній дорозі, дощу не було, тому можна було ночувати і просто неба.

Вирішили без потреби не зупинятися, а усі затримки мав вирішувати Засмужний. Зрештою, цього не трапилося. Нікому не було діла до дюжини возів, що прямували на північ. Не намагався вступати у контакт з місцевою владою і Теодор. Лише у Великих Мостах він запитав якогось чоловіка, чи знає він щось про Дмитра Віхотя, місцевого жителя. Отримана звістка його засмутила – його армійський товариш загинув під час оборони Львова у перший місяць війни.

І каменюхи, переїхавши дерев’яним мостом річку Рату, рушили далі.

Десь майже одразу за Сокалем закінчувалася територія цісарської корони і починалися землі колишньої царської Росії, але вихор війни позмітав з поверхні кордони. Кому тепер належали ці землі, ніхто достеменно сказати не міг. На них в однаковій мірі претендували поляки і УНР, але все це перекреслили німецькі й австрійські війська, що у кількості 450 тисяч солдатів заполонили Україну згідно з пунктами Брестського миру.

Місто Луцьк, куди подорожні прибули на ранок двадцять п’ятого червня, виявилося досить великим селом, як на Засмужного. Три роки перебування у Відні сформували у нього уявлення про величне.

Теодор відправився у міську управу дізнатися, коли прибувають переселенці з Росії. Відповідь його вразила. Виявляється, вони розмістилися зовсім поруч на головному майдані міста ще відучора. Розпитавши, як можна туди дістатися, Засмужний заспішив до своїх поділитися радісною новиною.

Кожному хотілося якнайшвидше побачити своїх, але місто, навіть таке невелике, як Луцьк, – не село, і кінських перегонів не терпить.

Дванадцять підвід поволі наближалися до майдану. Його ще не видно, а Теодор вже чув наростаючий шум великої кількості людей.

І ось останній поворот. Вже з першого погляду Засмужний зрозумів, що намагатися заїхати у цей людський мурашник возами не можна. Здавалося, тут зібралися усі вивезені російськими солдатами галичани. У більшості вони сиділи на землі на нехитрому скарбі, але де-не-де траплялися і підводи, й коні, і корови.

– Залишаємо коней тут, – розпорядився Теодор. – І шукаємо своїх.

Він прив’язав коней до якогось стовпа, що так доречно трапився на дорозі, і рушив на майдан, озираючись навсібіч. За ним поспішили інші.

Першому пощастило Миколі Брунцю, що чисто випадково натрапив на свою дочку Маланку, жінку Максима Холода. Вона, побачивши батька, лише скрикнула і кинулася до нього. Обоє не змогли стримати сліз. Маленький хлопчик, з яким вона була, залишився стояти сам. Йому було років шість, в одній руці він тримав невеликий батіг, палець другої – у роті.

– Чия це дитина? – поцікавився батько. – Не наша?

– Ні, тату, – відповіла Маланка. – Померла моя крихітка. – І знову сльози. – Мати її відлучилася, от я і доглядаю за ним.

Маланка підвела очі на Засмужного.

– Невже не впізнаєш?