Розділ без назви (38)

Мені здається, що ваша гранична відвертість була своєрідною покутою усвідомленої вини, це було схоже на каяття через самокатування. Але каяття не за те, що ви зустрічалися з юдою і не повідомили нікому з Організації, що він живий і перебуває у ворожому таборі. Адже, навіть описуючи свою розмову зі Свердловим, ви продовжували виправдовувати Стодолю, який начебто не дбав про свою власну шкуру, а мав якийсь вищий намір. Та це просто смішно, подруго Волошко, хоч ви й тут можете сказати, що той, хто каже, ніби йому смішно, чомусь ніколи не сміється. Тоді за який гріх ви каялися? Адже, крім усього, ви ще дотримувалися помилкового і вкрай згубного переконання, що можна перейти до ворога і нікого не всипати. Ваш девіз «Ціль освячує засоби» у цьому випадку був святотатством. То за що ж ви каялися і спалювали себе у власних зізнаннях, подруго Волошко? Може, за кохання, якого не змогли вберегти і вирішили принести йому в жертву життя?

І все одно для Михасі залишався ще один шанс уникнути ліквідації. Мені здавалося, що найрозумнішим кроком було б відпустити її під «опіку» більшовиків, оскільки випадала рідкісна нагода посадити­ свого агента прямо в канцелярію Тернопільської ГБ.