Розділ без назви (28)

— Спершу Михасю, — сказав він.

Ну, звісно. Брозові не з руки було допитувати дів­чину, в яку він колись закохався, а вона віддала пере­вагу іншому. Не годилося йому це робити і з огляду на упередженість. Броз добре знав приписи Служби Безпеки і не збирався їх порушувати. Хоча я був певен, що йому дуже хотілося б відверто поговорити з друкаркою Струма і навіть самого Лемеша, котру він зустрів два роки тому під псевдом Волошка, та виявилося, не для нього розквітала ця квітка. Тепер зрозумілим було б його запитання: ну, і на кого ж ви мене проміняли, подруго Волошко?

Броз сказав, що я мушу перейти до нової криївки, спеціально облаштованої для такої роботи. Далі опинатися не годилося, і я, будучи «цінним людським матеріалом» для Організації, дав згоду. Шкода було розлучатися з Сірком, та я мав надію, що невдовзі заберу його до себе в боївку СБ.

— Підеш? — спитав я.

Він подивився на мене довірливо й віддано, як може дивитися лише вірний пес.

— Я піду скрізь, куди покличе Організація, — сказав Сірко.

— Якщо маєш на прикметі доброго хлопця, можеш узяти його до нашої криївки, — порадив я. — Са­мому важко.

— Будем видіти.

Ми обумовили з ним запасний пункт зв’язку — ближче до села Бенева, а також місце, де можна лишити записку, і я взяв наплічник.

— Бувай.

Ми подивилися один на одного, і наплічник випав у мене з руки. Я міцно обняв Сірка, відчуваючи під своїми долонями його худесеньку спину, гострі лопатки.

— Пробач, — мовив я.

— За що?

— Що лишаю тебе самого.

— Хіба ж я дитина?

Я силувано всміхнувся, кивнув.

— Як захочеш фасольової зупки, приходь, — сказав Сірко.

Я підняв наплічник, а в другу руку взяв ще одну дуже важливу ношу — друкарську машинку. Спакував її в ту торбину, в якій мав принести Брозові голо­ву Стодолі. Виліз нагору, набрав повні груди холодного нічного повітря, аж запаморочилася голова. Трохи постояв, поки очі звикнуть до темряви.

Нависала така чорна ніч, що я не бачив неба над головою. Не було ні місяця, ні блідої зірочки. Мій Великий Віз згорів над хутором Подорожчина.

Але хай буде так, цього разу пітьма мені допоможе. Минув той час, коли над Стрипою не було ворожих залог і засідок, коли ми спокійно переходили навіть мости у Семиківцях і Соснові. Тепер я муситиму шукати броду через Стрипу і темрява буде мені за вірну подругу.