Розділ без назви (19)

— Казала, що вийшла заміж. Але то було давно.

Тепер я пригорнув це лоша до себе, і якщо під ту хвилю за нами стежили, то могли аплодувати своєму успіхові: зі Стефи вийшов перфектний агент.

Листопадовий вечір дихав передзим’ям, і я запропонував їй зайти десь погрітися. Ми завернули до найближчої кав’ярні з вельми доречною на такий момент назвою — «Еврика». Тут було б навіть затишно, якби не так накурено: підхмелений нарід по­топав у диму. Та серед цих потопельників для нас знайшовся окремий столик, і кмітлива кельнерка, побачивши, що Стефа з квітами, запитала, чи в неї не день народження. Ні, відповіла Стефа, у нас весілля.

Я дедалі більше дивувався цій відзіґорній пані, яка так спритно змішала правду і вигадку, суще і бажане, що я повірив у справдження потаємних сподівань. Принаймні мені здалося, що від сьогоднішнього вечора я ступив в іншу ріку.

Стефа замовила собі келих червоного вина, а я погодився на склянку міцного чорного чаю, чим украй здивував милу кельнерку: весілля без чарки, що Мартин без Одарки. Ми зі Стефою змовницьки подивилися одне на одного, і я перший не витримав її збитошного погляду.

— А ви закодований, що не п’єте? — спитала вона. — Бо на хворого не показуєте.

— Авжеж, — сказав я. — Закодований.

Це була правда. Колись СБ присвоїла мені особистий код «252». Ним я підписував протоколи допитів. Тепер мені здається, що ці шифри потрібні були не лише для втаємничення імен. Крім усього, людям із м’яким серцем такі папери легше підписувати числами. «Добро справи вимагає ліквідації не лише провокатора С., але й цілковитого викорінення усієї його родини, позаяк її члени знають багатьох підпільників в обличчя». Постав-но під таким вердиктом псевдо — і за ним видно ­людину, котру багато хто знає. А за кодом не так. «252» — число, за яким начебто стоїть хтось безособовий чи, може, навіть багато людей. Скажімо, стільки, як це число позначає — 252. Дурниця, звичайно, але менше з тим.

— Так чудно, — сказала Стефа.

— Що?

— Ми нічого не знаємо одне про одного. А тепер ніби й запитувати не випадає.

— Так, — погодився я. — У всякому разі не тут. Мені досить того, що навпроти сидить дуже гарна жінка.

— Ви мене знов провокуєте, — сказала вона.

— На що?

— На поцілунок. Адже це входить у мої обов’язки.

— Що ви їм про мене скажете? — спитав я.

— Що? — Стефа, надпивши з келиха, замислилася і знов кинула на мене збитошний погляд. — Правду.

— Цікаво.

— Скажу, що ви дуже порядна людина. Настільки порядна, що я закохалася по вуха.

— У порядних не закохуються, Стефо, — сказав я. — Вони не повірять.