Розділ без назви (15)

Дивувало й те, що на завтра припадав день жовт­невої революції (до її роковин і присвятили мені статтю), тому Довбня призначив зустріч на другу годину, оскільки ще мав партійне зобов’язання відбути парад. Мене, неблагонадійного, на такі дефіляди, звісно, не кликали, та я не міг дивитися навіть збоку на колони людей під червоними прапорами, з червоними транспарантами, червоними надувними кулями, червоними галстуками, червоними стрічками на грудях. Бракувало ще череди добрих биків з червоними, налитими кров’ю очима, які б сунули назустріч цій червоній процесії.

У такі дні я волів не висувати носа на вулицю, проте і в чотирьох стінах мені не сиділося. Через бравурні оркестри та марші, через крики гучномовців і стадне уракання я готовий був забитися в невідь-який закутень, але тихого місця ніде не знаходив і ловив себе на тому, що ходжу кімнатою від стіни до стіни. Згорбившись і заклавши руки за спину, тупо ходив уперед і назад, уперед і назад. Хто сидів у камері-одиночці, той знає, що це таке. Останнім часом я боровся з тюремною звичкою, що могла довести до божевілля, і втікав на вулицю.

Перед полуднем я ще провідав Кріса, якого теж не запрошували парадувати, і ми з ним гарненько погуляли, наговорилися, навіть посміялися. Спершу ми вдвох підобідали вареною ковбасою, бо кісток у гастрономі не було, через що Кріс поглянув на мене якось косо й напружено. Наче теж прочитав статтю у газеті, яку вітер переганяв через парк від сміттєвої урни до купи опалого листя.

Я так і спитав у нього:

— Зізнавайся, читав?

Кріс читати не вмів, але часто обнюхував газети, що валялися в парку, і з голоду навіть вилизував на них жирні плями. Через те він похнюпився, зиркаючи на мене спідлоба.

— Покажи, як ти соромишся.

Він ще нижче нахилив голову і двічі мазнув себе правою лапою по вусі.

— А як тобі цей Кастрат Кропива, га, Крісе? Це часом не він тебе вигнав на вулицю?

Кріс «знизав плечима» — може бути.

— Він, він, — сказав я. — За те його й кастрували.

І раптом Кріс засміявся. Закинувши назад голову, він широко роззявив рота і весело вискнув.

Холодний вітер доносив до парку заливистий голос із гучномовця, який перелічував ударні бригади, що проходили перед центральною трибуною. Десь там парадували і грішники з пекла під кодовою назвою ЦРМП на чолі зі своїм зверхником Довбнею.

Ми з Крісом ще погуляли парком, хоч гуляти було незатишно. Вітер гнав алеями листя разом зі сміттям і пилюгою. Серед драних целофанових кульків, слюдяних обгорток, обривків газет, сплющених цигаркових коробок та недопалків з’явилися невід’ємні прикмети парадових святкувань — на асфальті повсюдно валялися червоні гумові клапті від полопаних кульок. Кріс обнюхував їх з особливою цікавістю, і я подумав, що треба було і йому купити й надути такого міхура, нехай би собі сиротина побавився.

Ми попрощалися, як завжди, на трамвайній зупинці. Я потис Крісові лапу й пообіцяв ближчим часом зустрітися знову, якщо мене не замурують у металоплавильній печі.

До цвинтаря я приїхав за десять хвилин до другої, і диво — Довбня уже стояв по той бік брами й нервово смоктав цигарку. Ми поручкалися, начальник цеху впіймав мій погляд на лацкані його демісезонного пальта, до якого був прикріплений червоний бант. Ми пішли вузькою доріжкою у глиб цвинтаря, і тут Довбня зірвав свій бант і запхав у кишеню. Без усяких передмов він сказав, що його «задовбали» органи. Вони від самого початку примушували за мною стежити, доповідати про кожен крок, кожен вислів, а тижнів три тому почали наполягати, щоб Довбня звільнив мене з роботи. Він уперся рогом, і не тому, що такий добрий чи сміливий, а через те, що справді стежив, приглядався, прислухався і нічого підозрілого не запримітив.

Довбня дивився на кінчик свого великого носа, випускаючи крізь нього дим, як із комина. Кагебістові він сказав, що не може позбутися свого найкращого робітника, а якщо хтось хоче його звільнити, то нехай звільняє разом із ним, начальником цеху. «Ви хоч уявляєте собі, в якому пеклі працює цей чоловік?» — спитав Довбня у кагебіста майже моїми словами.

— З вами, Миколо Петровичу, розмовляв… такий рудий, ластатий?

— Нє, не рижий, — здивовано подивився на мене Довбня. — Лучче про це не будемо. Потім вони од мене одчепилися, а тут ця газета.

Довбня вибалакався, і я бачив, що йому попустило. Не кожен чоловік приживається в шкурі сексота. Він сказав, щоб я був обачним, бо довкола багато вух та очей. А раптом що, то я мушу знати, що Довбня ніколи не був стукачем.