Розділ без назви (14)

— Дякувати Богу, — сказав я.

Васюта приніс мені гарячої бульби, хліба, кусень сала і часничину. Сів коло мене на сіні, мовчав.

— Їж, — нарешті озвався. І так само, як Зонька, не поспішав з розмовою, поки я не впорав вечерю.

У стодолі було сутінно, та я бачив, як на його темному лиці ворушаться жовна, наче Васюта теж щось жував і не міг проковтнути.

— Є ще одна сумна новина, — спроквола почав він. — Ну, тепер добрих вістей не буває. Про шістьох хлопців ти знаєш, Зоня казала. — Васюта зволікав із новиною, аби я приготувався її почути.

— Ще хтось із наших упав?

— Упала криївка, — сказав він. — На Драгоманіці.

— Як?

— Коли приїхали більшовики на машині й почали розкопувати, у криївці застрілилося п’ятеро. Кажуть, звідти дістали якогось провідника, дівчину і ще трьох хлопців.

Я зрозумів, що впала криївка, в якій переховувалися тернопільський провідник Шах, його друкарка Оля та ще двоє охоронців Шаха. Саме до цієї криївки я хотів прорватися з очерету, коли вночі наткнувся на більшовицькі стійки. Якби­ був прорвався, то вже лежав би біля Купчинецької сільради чи в Тернополі на купі трупів. Але хто у криївці був п’ятий?

Коваль Васюта цього не знав. Він сказав, що на ­кузові тієї машини, яка приїхала на Драгоманівку, сидів хтось у плащ-наметі й ховав своє лице під каптур. Боявся, щоб його не впізнали. Отже, місце криївки показав хтось зі своїх. Васюта розповів, що під час обла­ви на очерет більшовики робили ревізії по всіх довколишніх селах: зривали покрівлі, валяли печі, розривали пивниці[23], штрикали щупами по стрихах, городах і де тільки можна. Багато селян заарештували, вивозитимуть на Сибір. У Багатківцях усіх вигонили на вулицю і вели до церкви повз школу. Хтось через вік­но дивився і показував, кого заарештовувати, а кого відпустити.

— Теж хтось зі своїх, — сказав Васюта. — Тепер нікому не можна вірити. Всяк рятує себе по-своєму.

Він важко підвівся, вийшов зі стодоли й незабаром повернувся з моїми чобітьми та манаттям. Чемно сказав, що він мене не виганяє, та якщо я захочу піти, то краще це зробити вночі — дощ уже перестав. Його порада була зайвою, бо що мені ще залишалося робити?

Васюта пішов, а я відразу заходився перевдягатися. Мій одяг був випраний і ще теплий від того, що його висушили залізком[24].

Я вчасно нацупив штани, бо знов заскрипіли двері й до стодоли зайшла Зонька. Вона поклала біля мене вузлик, я здогадався, що то харч у дорогу.

— Тут, крім хліба й сала, маєш слоїк меду, — сказала вона. — Гляди, не розбий.

— Яка ж ти солоденька, Зоню.

Вона підійшла до мене, стала навшпиньки й раптом поцілувала в губи. Від несподіванки я ледве не задихнувся.

— Це я тебе за всіх хлопців, — сказала Зонька.