Розділ без назви (11)

— Я заплачу, — сказав я.

— Ну да! Оні всьо началі, а платіть будєтє ви? — обурилася Стефа. — Галя! — обернулася вона до прибиральниці, яка тим часом стояла на варті біля шинкваса. — Ти міліцію визвала?

— Он пєрвий ударіл! — раптом показав на мене чоловічина з відсутнім лицем, котрий читав газету.

— Не треба міліції, — сказав я, пасучи очима своїх нападників, аби хтось зненацька не накинувся збоку. Але вони ще тільки збирали себе докупи. — Я все оплачу.

Стефа подивилася на мене ясними, як у лошати, очима й далі говорила по-тутешньому, щоб усі чули:

— Я своімі глазамі відєла, кто начал драку! Я буду свідєтєлєм.

Усі загули, засперечалися, хто тут винен, і в тому шарварку Стефа обдарувала мене таким поглядом, за який я готовий був знову піти на каторгу.

— Оце-то дідо, — мовила вона пошепки. — Ну й ну…

Враз упала тиша. До «хвилинки» заходив наряд міліції.

— Це не я, — злякано звела брови Стефа. — Я нікого не викликала.

Звісно, що ні. Ніхто нікуди не дзвонив, менти знали, по кого прийшли. Один із них підступив до мене і взяв за лікоть:

— Пройдьомтє…

Від доторку його руки я напружився. За будь-який спротив, особливо за відірваного міліціонерові ґудзи­ка, такому, як я, світило від трьох до семи.

Стефа почала їх переконувати, що я не винен, що вона буде свідком на будь-якому суді.

— Нє волнуйтєсь, гражданочка, — заспокоїв її огузкуватий сержант, котрий стояв збоку і лузав гарбузове насіння, акуратно ховаючи лушпиння в кишеню. — Разбєрьомся.

Мене вивели і посадили у міліцейський «воронок», що стояв уже біля входу. Огузкуватий сержант заліз у кабіну до водія, а поруч зі мною сіло два молоденьких міліціонери. Вчорашні селюки (може, вони пішли на цю службу теж заради прописки) відводили очі й мовчали. Я зрозумів, що проти мене затівається щось лихе. Ну що ж, мені не звикати. Бувало й гірше. Але Бог не без милості, козак не без долі.