Розділ «15»

— Бігала? Ні. Просто приходила. Навіть не так… Спускалася з неба… Зрозумійте мене правильно. Це був єдиний просвіток в її земному житті. Може, без цього Ніна вкоротила б собі віку… І я не знаю, в якій мірі були близькими їхні взаємини. Припускаю навіть, що просто піклувалася про нього, прийде — гудзик одірваний пришиє, прибере, посидить і піде… Не знаю. Але дорого дав би, щоб взнати.

«Гудзик пришиє? — хотів заперечити Коваль. — Кому? Шевцеві?!» Але промовчав про це і тільки зауважив:

— Тепер уже не довідаєтесь… Та й навіщо це вам?

— Так, так, звичайно, ні до чого, — погодився співбесідник. І потім вона, Ніна, тут, розумієте, рівною була з усіма, хто приходив. Я уже казав вам, що заглядали іншим разом замовниці, ставали друзями, забігали на вогник й інші знайомі. Наша тихесенька друкарочка трималася скромно, але з почуттям гідності і викликала повагу. У розмови не втручалася, але якщо зверталися до неї, питали її думку, вражала логічним міркуванням, мовби їй були відкриті речі, сховані для інших. Уранці дивлюсь на неї в інституті, у машбюро, очам не вірю. Чи та сама це Ніна? Мені навіть на думку спало оповідання Чехова «Двоє в одному». Пам’ятаєте, у трамваї, тобто на тодішній конці, дрібний чиновник вголос міркував на всілякі теми, тримався незалежно, навіть з викликом, людську гідність в собі відчув, а як побачив начальство — перелякався, відразу знітився і знову став таким собі маленьким чоловічком.

Полковник уважно слухав. Монолог Павленка про друкарку зацікавив його. Це була справді схвильована розповідь про долю людини, не байдужої оповідачеві.

— А вороги у Журавля були?

Павленко розвів руками.

— Які вороги! У кожної людини, звичайно, є якісь вороги. Усіх зв’язків Антона я не знаю. Але якщо йдеться про його загибель, то до чого тут «вороги» чи «не вороги»! Адже те, що сталося, — нещасний випадок. Випила людина зайвину, заснула, забула про чайник на плиті, вода залила вогонь, а закрити газ нікому було… Адже його ніхто не вбив, не застрелив, не зарізав… Так до чого тут якісь вороги!

«Ну от, — додумалось полковникові, — чому Павленко не поцікавився обставинами загибелі Журавля. Його, певно, вже поінформувала дружина про подію у будинку. Але ж і Варвара Олексіївна не все знає. А співбесідник тримається так упевнено, наче вивчив трагедію досконально, у найменших деталях.»

— Вороги у Журавля якщо й були, — говорив далі Павленко, — то тепер зрадіють. А може, й ні. Мертвий перестає бути ворогом. З Антоном, здається, усе ясно і вам, у міліції… Усі ці наші розмови, я думаю, вам потрібці тільки для протоколу… Щоб завершити справу.

— Не зовсім так, — сказав Коваль. — Ось тепер тільки ми підійшли до найголовнішого. Розкажіть докладно про вашу останню вечерю у Журавля.

Вячеслав Адамович повільно знизав плечима: мовляв, ну чого вже про це говорити? Так начебто йшлося про справи давні-предавні, які вже й забулися, а може, й не були зовсім, лише примарилися.

— Як хочете. Тільки я майже нічого не пам’ятаю. Адже теж не був тверезим. — Павленко відповідав спокійно, але у цьому спокої вчувалася напруженість.

— Я вам допоможу, — пообіцяв полковник. — Про що ви розмовляли того вечора? Був привід для випивки?

— Привід був. Антон радів, що винахід нового методу шліфовки пробиває собі шлях у життя. Він тоді навіть велику статтю для журналу про це написав.

— Виходить, він не тільки жінками і черевичками захоплювався?

— Його на все вистачало.

— Коли він заявив про це своє нововведення?

— Своє… — пробурчав Павленко. — Хіба я знаю?

— Тут щось не так?