Розділ «12»

Дмитро Іванович думав, що добре знає свою Наталку, яку, не помітивши, як це сталося, давно перестав називати «щучкою», і був упевнений, що, живучи окремо від сім’ї, у квартирі Ружени, вона не забуде батьківський дім.

Здавалося, не помилився. Дочка частенько бігла з інституту не до себе, а до них. Іноді вмощувалася, як колись, у кабінеті Дмитра Івановича, в його улюблене старе крісло, і, добре що батько повертався додому пізненько, готувалася до занять, користуючись книжками з юриспруденції, яких у самої не було.

Не заставши дочки у себе, Коваль звичайно задовольнявся розповіддю Ружени, що та пообідала чи повечеряла і поїхала.

Єдине, що дивувало Дмитра Івановича: Наталка могла зникнути буквально за кілька хвилин перед його приходом. Особливо останнім часом. Дівчина, здавалось, не дуже скучала за батьком, навіть уникала його, немов боялася, коли б він не почав розпитувати про те, що вона не була готова розповісти. Ружена — інша справа. Подружившись з нею, хоч колись вони ледве уживалися під одним дахом, Наталка була з нею відверта як з подружкою.

Дмитро Іванович радів, що між дорогими йому людьми склалася міцна, сердечна злагода, і одночасно якось по-дитячому заздрив їм, ревнував Наталку до Ружени, вважаючи, що дочка має бути все ж таки ближчою до рідного батька, ніж до мачухи. У такі хвилини йому пригадувалося, як дружно жили вони удвох з малою Наталкою, які славні були ті вечори, що минали у щирих розмовах на великій, затишній кухні їхнього старого дому.

Так, все це було. І все це в минулому, як у минулому і маленька гостроносенька дівчинка-щучка з бантами у кісках, зав’язувати які він довго учився, дівчинка, що стала тепер цілком самостійною людиною. Два роки тому вона залишила філологічний факультет і вирішила стати, як він думав, під його впливом, юристом. Чи не шкодує вона тепер, що так вчинила?

Здається, ні. Але хіба скаже правду?

Втім, очевидно, все так і мас бути, а він — старий буркотун і не розуміє молодь.

Цієї неділі, як частенько у вихідні, Коваль їздив по роботі в район. Перед вечором подзвонивши додому, він почув від Ружени, що Наталка знову — який уже день! — не показувалася.

У голосі Ружени вчувалися тривожні нотки. Він перепитав, чи не трапилось щось непередбачене. «Здається, все гаразд», — відповіла дружина. Це непевне «здається» збільшило його неспокій. Тоді вирішив поїхати не додому, а до дочки. Ружена не заперечила, навіть зраділа, що теж було незвичним і дужче занепокоїло його.

У Наталки сиділи друзі.

Дмитро Іванович одним поглядом охопив знайому обстановку кімнати, з якої ще немов не вивітрився подих Ружени, — скромні шпалери на стінах, невеличкий стіл під вікном і круглий журнальний столик посеред кімнати з двома кріслами, що забрали велику частину площі, і зручний розлогий диван «Ліра». Все це залишилося від Ружени. Наталчиного було тільки вузенький туалетний столик з дзеркальцем, бо свій Ружена забрала. На журнальному столику зараз стояли чотири чашечки для кави і вазочка, з карамеллю. Дівчину, яку звали Ритою, худорляву, довгов’язу і окату, з постійним, немов застиглим, виразом подиву в очах, із золотавими локонами, які двома ручаями падали на плечі, Коваль знав, а кремезного парубка з розпатланим чубом, який сидів поруч Рити, Дмитро Іванович бачив уперше.

У Коваля був свій ключ від кімнати, і поява його стала несподіванкою. Рита кивнула у відповідь на «здрастуйте», а хлопець, побачивши людину у формі полковника міліції, повільно підвівшись, промовив з посмішкою «уже?» і назвався Панасом Потушняком. Посмішка у Панаса була доброзичливою і привітною. Коваль, перебуваючи у доброму настрої від тієї хвилини, як побачив свою Наталку, сприйняв жарт і відповів у тон:

— Поки що. — І додав: — Дмитро Іванович.

«Три і чотири». Троє людей і чотири чашечки? — Згадавши пораду Співака звернути увагу на те, що у квартирі Журавля трагічного вечора на столі стояло три тарілочки і тільки дві, а не три чашечки для кави, Коваль внутрішньо посміхнувся. Він уже помітив у затемненому кутку кімнати, біля вікна, ще одного хлопця. При появі Коваля юнак підвівся з крісла, дотягуючись головою мало не до стелі, і так завмер, трохи нахиливши голову.

Полковник і його, так само як і Панаса, бачив уперше, але якимсь особливим чуттям зрозумів, що саме цей смуглявий — йому спочатку здалося — чорний! — юнак з буйною гривою волосся і широко поставленими великими очима цікавитиме його найбільше.

— Не лякай людей формою, — засміялася Наталка, кидаючись назустріч батькові. — Давай шинель повішу. І знайомся, — додала, кивнувши у бік смугляка: — Хосе. Із Куби, вчиться у нас, в університеті.

Хосе, почувши своє ім’я, вклонився і, чітко вимовляючи кожний склад, сказав:

— Здрастуйте!