Розділ «15»

Нервовий спазм стиснув горлянку, і Павленко замовк. На щоці його раптом застрибала жилочка. Видно було, що йому нелегко говорити.

— Я вас розумію. — Коваль згідливо кивнув. Він вирішив дати заспокоїтися Павленкові, щоб у того розв’язався язик. — Але що поробиш… Мені хочеться закінчити розшук з приводу цієї сумної історії вашою докладною розповіддю. Сподіваюсь, ви в цьому мені допоможете.

— Дружили. Працювали разом, — після ніякової паузи заговорив знову Павленко. — Спільні справи, спільні інтереси. Ну, і сусіди, звичайно. — Вячеслав Адамович замовк і потім, зітхнувши, додав: — Зрозумійте мене правильно… Тяжко мені про нього зараз… В інституті Антон ні з ким не заприятелював. Хоч був людиною компанійською, привабливою… Можливо, тому, що рідко там з’являвся. Йому це дозволялося. Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля, спускав на гальмах. Йому все минало… Антонові світила сенеесівська зірка, тобто посада старшого наукового співробітника, хоч він іще не захистився. Планові роботи він виконував загалом вчасно, мав удосконалення, отже, відсиджувати у кабінеті від нього не дуже вимагали…

Павленко розбалакався, руки його перестали нишпорити по бильцях крісла. Коваль вловив новий нюанс в голосі допитуваного. Якесь дуже сильне почуття раптом перемогло і його ніяковість, і траурний настрій, і страх, повністю опанувало ним і прорвалося назовні в його розповіді. Павленко забув про все інше і не зміг сховати це почуття.

Яке ж воно, це почуття?

У свідомості Коваля повторилися щойно вимовлені з нотками обиди у голосі слова: «Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля… коли справа торкалася Журавля…»

Чи не в цьому головна пристрасть молодого науковця, який зараз сидить перед ним, всепоглинаюча, руйнівна, страшна? Чи не заздрість, бува?

Коваль мусив переконатися в цьому.

— Такий статус найбільшого сприяння, певно, був не тільки у Журавля? — закинув вудочку полковник.

— Не кажіть! Усі мають приходити до інституту о десятій, якщо не у відрядженні чи не на заводі. Залишати робоче місце о шостій. Бібліотечний день, правда, у всіх. Завідуючим відділами, докторам наук режим більш вільний. Звісно, у кого лабораторні роботи, без інститутської макетної майстерні не обійтись, а хто чистою теорією займається, ті намагаються втекти з інститутських стін.

— А Журавель, виходить, почував себе вільним козаком?

— Для таланту законів немає, — у голосі Павленка водночас бриніли і переконаність, і іронія.

— Так вже й нема, — похитав головою Коваль. — Ви у тій самій лабораторії працюєте, що й покійний працював?

— Такий самий менеес, у тій же лабораторії. Але із строгим режимом. Щоденна присутність… Але я — це я, а він був — Журавель. — Павленко зробив паузу. — Як каже стародавня приказка: що можна Юпітеру, не можна бикові… Що поробиш!..

Коваля дивувало, що Павленко усе не цікавиться подробицями загибелі сусіда.

— Журавель багато пив?

— На жаль. І горілка, так само, як на всіх, і на нього впливала згубно. Горілка не рахується з талантом.

Далі напрошувалося запитання: «А того трагічного вечора скільки випив Журавель?» — але полковник поминув його і спитав зовсім про інше:

— І жінками захоплювався?

— От-от, — підхопив Павленко. — Гроші, горілка, жінки хоч кого зведуть із світу.