Розділ «15»

— А якщо точніше?

— Гроші заробляв шевством… Потаємним. Шив тільки жіночі черевички або чобітки. Це було його хобі. Як зшиє — любо глянути, конфетка — в музей! І тут господь його не обминув. Митець! Природа примхлива: одному — все, іншому — нічого. Жінки просто молилися на нього. Але шив він рідко. Коли заманеться або коли гроші знадобляться. А бувало, зустріне на вулиці якусь красуню, сподобається йому — він на цей гачок її й ловив! Адже шо робив! Іде, значить, вулицею…

— Рідко шив? — перепитав Коваль, думаючи про те, що модель, створена Журавлем чи скопійована з імпортної, досить часто зустрічалася у місті. Навіть до його Наталки потрапила. Тут не одному шевцеві довелося б попрацювати, а, дивись, цілому фабричному цеху.

— Еге ж, рідко. Здебільшого коханкам своїм.

Під час обшуку у квартирі Журавля знайшли декілька фотографій голих жінок, можливо, приятельок загиблого. Проте показувати їх Павленкові для пізнавання полковник не поспішав.

— Сподобається йому раптом на вулиці якась… — продовжував, розбалакавшись, допитуваний. — Антон підходив. «Така красуня, співчутливо говорив, — і у таких потворних кораблях… Хіба це взуття!» Якась шарахалася убік і відходила не слухаючи. Але інша зацікавлювалася: звертається цілком пристойний, ошатно зодягнений молодий чоловік — і перехожа зупинялася: «У вас є імпорт?» — «Ні, кращі за імпорт». Розмова зав’язувалася. Подив жінки змінювався недовірою, коли Антон казав, що сам шиє їх. «Ви що, кустар-одинак?» — «Модельєр-художник», — не соромлячись, рекомендувався він. «І краще шиєте, ніж імпортні? Скажімо, „саламандра“ або італійські?» «Низькопоклонствуєте перед чужим, — строго відповідав Антон. Негарно. І давно засуджено. У нас усе вміють робити краще, але лінуються…» Патріотизм кустаря-одинака викликав посмішку, з якої починалася довірча розмова. Остаточно полонила співбесідницю обіцянка, що таких черевичків ні у кого більше не тільки у місті, а й у всьому світі не буде. Одне слово, кришталеві черевички Попелюшки. І коли жінка уже уявляла собі, як продефілює у розкішних черевичках, як луснуть від заздрості суперниці, Антон завдавав останнього удару, заявляючи, що за першу пару грошей не бере… А коли сподобається, то другу уже — на замовлення… У всякому разі, говорив він, гроші не його хобі, йому просто хочеться зробити приємне такій красуні, його, мовляв, естетичне почуття ображене грубезними кайданами на таких чудових ніжках. Коротко кажучи, нова знайома йшла на примірку як заворожена. Антон не дурив. Він і справді шив оригінальну пару черевиків і від грошей відмовлявся.

— Справді був таким альтруїстом?

— Та ні! За першу пару він міг не взяти ні копійки. Але за другу, третю лупив безбожно… Адже він перебірливий був на клієнток. Не тільки гарненьку підшукував, але й щоб і грошовита. Правда, купюри від жінок у руки принципово не брав. Така в нього примха була. У передпокої висів чобіток… «Туди, — казав, — і кидайте. Скільки у вас знайдеться. Але, заради бога, не більше як сотню, більше черевички не варті…» Ну, а якщо йшлося про чобітки, то патякав уже на дві…

Коваль згадав, що бачив цей чобіток і здивувався тоді, чому він не стоїть на підлозі, як годиться для взуття, а прикріплений до дерев’яної настінної вішалки досить високо від підлоги і чому в ньому гроші.

— А чоловікам він шив?

— Ніколи. Навіть я, все ж таки приятель, не просив… Виключно жінкам.

Полковник розуміюче кивнув. У квартирі загиблого він звернув увагу на те, що реклама, проспекти, колодки і заготовки були тільки для жіночого взуття.

— Деякі замовниці ставали його коханками… Йому все давалося легко і просто, — не стримавшись, зітхнув Павленко.

— Значить, жінки і гроші, — підсумував Коваль.

— Саме так. Його не влаштовувала зарплатня мепеес. Я теж молодший науковий, але… Ви у моїй квартирі були? Дмитро Іванович кивнув.

— А у нього? Бачили? Але я шити не вмію. Та й навряд витрачав би на це час. Час, час, час! Його завжди не вистачає — найбільша дорогоцінність, адже нам його відпущено за дуже суворою нормою. Черепасі і круку по сотні або й більше, а людині майже удвічі менше…

Павленко розпалився. Його бліде обличчя порожевіло. Він уже махав руїнами у найбільш патетичних місцях своєї розповіді.

— Антон час свій, можливо, і не туди витрачав, куди слід… Але зате жив як заманеться.

— Ви можете назвати його приятельок?

— Якщо при мені приходили, я, звичайно, негайно зникав. Інший раз почую ім’я, інший раз — ні.