Розділ «15»

І ось вони сидять один проти одного: полковник і останній, як вважав Коваль, свідок, що міг пролити світло на трагічну загибель Антона Журавля. Дмитро Іванович вглядався у блідого, худорлявого чоловіка років на тридцять. Його широке і високе чоло, що здавалося ще більшим, ніж насправді, через облисіння, немов нависало над очима і не давало іншим рисам обличчя стати такими самими масивними. Довгі пухнасті бакенбарди, які спускалися по щоках, трохи подовжували обличчя, і помітно було, що їх доглядають. Правда, зараз вони були непричесані, що пояснювалося хвилюванням їхнього господаря.

На прохання Коваля, інститут перервав відрядження Павленка, і зараз полковник чи не вперше за довгі роки служби не знав, як краще повести розмову, щоб свідок, а можливо й підозрюваний, говорив правду.

Дмитро Іванович готувався до цієї зустрічі. Він старанно вивчав життя Павленка. Епізод за епізодом. Дитинство, становлення, побут, настрої, мрії. Чому саме його? З тих же причин, що й Ніни Барвінок. Адже вони останніми бачили Журавля живим.

За час, протягом якого Павленко перебував у відрядженні, Дмитро Іванович багато довідався про нього і в інституті, і від сусідів, і зараз, обмірковуючи все почуте, але раніше сприйняте дещо абстрактно, бо самого Павленка зримо не уявляв, намагався зв’язати ці відомості з людиною, яка сиділа навпроти. Ближче знайомлячись тепер з Вячеславом Адамовичем, полковник, як завжди, насамперед прагнув зрозуміти, які почуття, настрої, пристрасті визначають у цієї людини головну з них, найпалкішу, що у ситуації екстремальній неодмінно стає вирішальною.

Дмитру Івановичу було відомо, що Павленко — чоловік розумний, добре освічений, як сказали в інституті, здібний, але несміливий, і тому тримається в тіні, дуже скритний, потай потерпає від своєї внутрішньої нерішучості, від загнаних всередину, силоміць приборканих поривань і пристрастей.

Але от які це були пристрасті, яка з них була головною: жадання жінки, гроші, незадоволеність своїм становищем у суспільстві, сімейним життям чи іще чим-небудь? Згадуючи свою розмову в інституті з Василем Ферапонтовичем і характеристику, яку той дав молодшому науковому співробітникові Павленку, Коваль переконувався, що науковий світ став для Вячеслава Адамовича певною мірою притулком у бурхливому сучасному світі. Сам Павленко, очевидно, розумів, що іншого шляху — завод, служба в апараті — для нього немає. Він не любив точно визначених обов’язків, життя, регламентованого працею. Спостерігаючи, як уранці люди поспішають на роботу, як суворо розписаний їхній одноманітний щоденний режим, він жахався самої думки, що і йому доведеться влитися у їхні лави. Ще в інституті, коли зустрічав яке-небудь строге наукове правило, він насилу завчав його, так немов це було насильством: над його власною думкою. Був схильний до пошуку, фантазії, не скутої рамками твердих установлень і законів, і вважав, що це і є свобода і що тільки наука здатна надати йому нехай і ілюзорну, але все ж якусь особисту незалежність… Та тут на його життєвому шляху стрівся Антон Журавель.

Найбільше Коваля зараз цікавило: чи тільки природне наукове змагання було між двома співробітниками, можна сказати, приятелями, що розробляли спільні наукові теми, — Павленком та Журавлем? Чи не було заздрості або навіть прихованої ворожнечі, яка часом спалахує між людьми?

Деякі підстави для такої підозри він мав…

Дмитро Іванович за своїм звичаєм зараз не поспішав. Він бачив перед собою людину знервовану, насторожену, розумів стан Павленка і хотів уловити той порух його душі, коли двері до неї хоч на мить відчиняться і Вячеслав Адамович стане з ним щирим.

У небі з’явився літачок. Коваль зрозумів, що це військова машина, винищувач. Краєм ока спостерігав, як виповзла з-за рами вікна тоненька біла стрілочка, поступово перетворюючись на мереживну стежку — слід вихлопних газів, і уперто лізе вгору.

Павленко простежив за його поглядом і пощулився у м’якому, штучної шкіри кріслі. Він теж ловив кожний порух полковника. Відчувалось, що дуже нервує, але намагається це приховати.

Коваль дочекався, поки біла стрілочка дійде до протилежного краю шибки, і спитав:

— Поїздка ваша до Єревана була вдалою?

— Не зовсім.

— Чому?

— Не усе встиг. Ви ж відкликали.

— Ну, мабуть, не я, інститут. У Єревані впроваджували новий метод шліфовки?

— Ні, моя робота зв’язана з проблемою міцності шарнірних з’єднань.

Дмитру Івановичу було відомо, що в Єревані Павленко байдикував. На заводі показався лише кілька разів, та й то на годину-другу, аби лиш відмітити відрядження. Никав у цеху, щоб потрапити начальству на очі, а потім непомітно зникав. Решту часу провів у готелі, у своєму номері, де замикався у товаристві пляшки. Знав Дмитро Іванович і те, що на другий день відрядження Павленко зателефонував додому, але, коли Варвара Олексіївна узяла трубку і декілька разів прокричала в неї «алло!», нічого не сказав, не озвався і поклав на важіль свою…