Розділ «18»

Коваль наблизився до свого дому вночі. Тепер уже, правда, не до свого тому, що волею обставин його новий дім — його квартира — з учорашнього дня опинилася на віддаленій околиці міста, на масиві Оболонь, що потягся на північ уздовж правого берега Дніпра гігантськими багатоповерховими будівлями.

Дмитро Іванович довго відмовлявся від нової квартири. Він так звик до одноповерхового будиночка, в якому прожив більшу частину життя, де померла його перша дружина Зіна і виросла Наталка, що не уявляв себе без цього уже вітхого житла, і навіть не так поза стінами його, як без свого невеличкого садка, який з трьох боків оточував будиночок і влітку ховав його під зеленим листям яблунь і старого горіха так, що з вулиці не було видно навіть дашка, без садка, в якому майже кожне дерево, кожний трояндовий кущ були викохані його руками. І всередині будиночка він знав, як власну долоню, кожний куточок, кожну щербинку на підлозі чи на підвіконні, і все тут нагадувало про радісні і тривожні хвилини його життя.

Місто поступово брало в облогу цей затишний зелений острівець на старій Лук’янівці. Рік у рік виростали поряд усе нові й нові високі будинки, але для Дмитра Івановича це подвір’ячко, затиснене новими будівлями, що здавалися тут хмарочосами, не втрачало своєї привабливості, атмосфери усамітнення, розкутості, якою він утішався вільної хвилини і яка часто допомагала йому зібратися з думками.

У цьому будинку, а іноді й у садку під тихий шелест листя, під дзижчання бджіл йому легше дихалося, легше думалося, і не раз його стомлений мозок осявався таким прозрінням, яке ніколи не з’явилося б серед засідань, нарад, у передзвонах кабінетних телефонів, у всій метушні щоденних турбот.

Сьогодні пізнього вечора водій міськвідділівської «Волги» за звичкою повіз полковника на Лук’янівку. Дмитро Іванович, забувши попередити його про свою нову адресу, спокійно позирав крізь вітрове скло на ледь освітлені вулиці, якими завжди повертався додому, і не подумав, що сьогодні йому треба їхати у зовсім інший район. Він схаменувся, коли вже під’їздили до провулка, яким він потрапляв до свого будинку. Хотів наказати водієві повертати на Оболонь, потім передумав, вийшов з машини і, дозволивши йому їхати у гараж, пройшов такою знайомою дорогою: через провулочок до невеличкої хвіртки.

Подвір’я зустріло його відчужено — темрявою і мовчанкою. Відсвічував сніг розсіяним світлом з вікон найближчого висотного будинку, у деяких квартирах якого ще не спали. Чорними розпливчастими силуетами застигли облетілі дерева. Нечіткими обрисами в кінці піщаної доріжки, припорошеної снігом, замаячив сам будиночок, який зараз видався Дмитру Івановичу теж мертвим, від чого у нього защеміло серце.

Намагаючись ступати обережно, легко, немов побоюючись, що хто-небудь почує рип його кроків на морозному снігу, Коваль минув засохлі, напівзанесені снігом кущі і по-зимовому зіщулені під холодним вітром чорні дерева, у яких чудові влітку гілки зараз були потворно тонкими і викривленими.

Дерева стояли мовчазні, але йому вчувалося серед вітру їхнє тяжке зітхання. Вони мовчали — йому здавалося, що це друзі, які відвернулися, обвинувативши його у зраді. Адже за кілька днів їх спиляють або викорчують, звільняючи місце для нового будівництва.

Він походив так деякий час, приймаючи на алейках саду у примарному, розсіяному світлі їхній похмурий парад, потім попрямував до своєї улюбленої лавочки під горіхом і, розстебнувши пальто — уже став гладшати, незважаючи на щоденну ранкову зарядку і фізичні тренування, — сів на неї.

Скільки важливих справ розв’язав він, годинами розмірковуючи тут про загадкові вчинки і внутрішнє, сховане життя людей, про потаємні задуми і хитрощі злочинців, про те, як часто істина, наче цибулина у кожушках, ховається у численних одежинках брехні! Скільки сумнівів оселялося в його душі під час цих роздумів, і скільки сумнівів він подолав, тасуючи в умі десятки версій і виладнуючи одну-єдину правильну.

От і завтра його і Співака чекає нелегка розмова з Павленком. Нелегка тому, що у трагічній історії з Журавлем межа між злочинним умислом і необережністю чи забудькуватістю дуже хистка.

Насамперед він має сам для себе остаточно зрозуміти: пояснюється загибель молодого науковця злочинною дією чи такою ж самою злочинною бездіяльністю людей, які провели з ним той останній вечір. І далі: чи було це задумано, умисне чи сталося спонтанно, несподівано, внаслідок раптового збігу обставин, які наштовхнули на думку про можливість юридичне недоказової бездіяльності, яка, проте, мала злочинну мету і трагічні наслідки?

Чи це — просто нещасний випадок?!

Як проникнути в душу, у свідомість людини, яка побачила, що газовий пальник відкрито, і не закрила його, збагнути її душу? Розуміла ця людина, що внаслідок її бездіяльності інша людина загине, чи не розуміла?

Вважала вона, що ніхто ніколи до цього не докопається і тому нічого не побоялася?

Якщо ця людина так вчинила, то навіщо? Що було цієї миті в її душі, які думки спалахували у голові, які почуття охоплювали її, що стало поштовхом?

Почуття ворожнечі, таке сильно, що воно приглушило усе інше, усе людське в ній?

Хто міг так ненавидіти Журавля?

Ніна Барвінок?