Розділ «20»

Через декілька днів після допиту Павленка виявилося, що Вячеслав Адамович зник: не приходив більше в інститут, не було його й дома, і Варвара Олексіївна, стривожена відсутністю чоловіка, прибігла до міліції з’ясувати, чи не заарештували його.

Надійшов Новий рік, подарував киянам снігові замети, ялинкові базари, планові клопоти, новорічні вечори і, одвічну надію, що у новому році все буде краще, ніж у старому. Потім відгуляв і «старий» новий рік, закінчилися шкільні канікули, на подвір’ях з’явилися викинуті з квартир облетілі ялинки.

Ковалі вже освоїлися у своїй новій квартирі, в їхню сім’ю прийшли нові хвилювання і клопоти. Передчуття не обдурили Дмитра Івановича: Наталка закохалася у Хосе і навесні слід було готуватися до весілля. Коваль і радів, і не радів з їхніх заручин. Радів тому, що Наталка нарешті зробила свій вибір. Але хвилювався, не знаючи іще, що намислили молоді люди: залишаться після одруження у Союзі чи поїдуть на батьківщину Хосе. Якщо поїдуть, то чи зможе Наталка завершити там освіту, як їй там буде, вдалині від Батьківщини. Але найголовніше, у чому не хотів і собі зізнатися, його охоплювала гнітюча туга при самій тільки думці, що маленька, рідна «щучка» поїде так далеко і, можливо, назавжди, забравши з собою усе його минуле і залишивши йому завершувати свій життєвий шлях у самоті. Дмитро Іванович боявся признатися собі в цьому, бо це було б нечесно щодо Ружени, яку він по-своєму тож любив, але у якої, крім нього, було й своє життя.

Було Дмитру Івановичу прикро й те, що дочка, вирішуючи таку важливу життєву справу, не порадилася з ним, а поставила перед здійсненим фактом. Але він швидко простив це їй. Тільки тепер по-справжньому зрозумів, що серце його завжди болітиме за дочку, хоч би де вона опинилася і хоч би що з нею трапилося, і все їй пробачить.

Прагнучи забути ці тривоги, полковник намагався усе дужче поринути у службові справи. Завершити початі ще у минулому році розшук і дізнання по смерті Килини Сергіївни Христофорової і загибелі молодого науковця Антона Журавля не пощастило. Папки з документами цих справ не сховали до архіву, і полковник Коваль час від часу, відклавши поточні справи, повертався до них.

На Вячеслава Павленка було оголошено всесоюзний розшук.

Коваля весь час не покидала думка: чому він утік? Хоч би чим займався Дмитро Іванович, думка ця раптом спалахувала у мозку… Чому втік? Адже чудово розумів, що впну його неможливо довести на підставі тих фактів, які вдалося зібрати розшуку! Чи, може, таки мав рацію той юнак, Панас? Може, й справді страх непояснимо присутній в нас навіть тоді, коли знаємо, що не винні? Чи щось інше штовхнуло Павленка на втечу: конфлікт з дружиною, зневіра у своїй роботі?.. І все ж: чому він утік?

Нерозкритим залишалося і вбивство Христофорової. У кімнаті кравчині судмедексперти скрупульозно вивчали усі підозрілі сліди, які могли визначити напрямок пошуків. Зняли відбитки пальців на ручках дверей, що вели до кімнати Килини Сергіївни, відбитки і на платті загиблої, які залишилися, коли нападник смикнув його, але найбільшу їхню увагу притягли волосинки, зняті з плаття кравчині і знайдені на підлозі. Вони не належали Христофоровій.

Ще кілька років тому ця знахідка навряд чи допомогла б розшуку. Але тепер, коли судово-медична експертиза може вестися на молекулярному рівні, таємниць більше не існувало.

Лабораторний аналіз і вивчення цих волосинок під мікроскопом дав можливість встановити генетичну структуру їх і зробити висновок, що вони були видерті, а не випали самі. Носії генетичної інформації засвідчили, крім того, що волосинки належали жінці вище середнього зросту, чорнявій, з рішучим, навіть агресивним характером.

Ковалю треба було спочатку максимально розширити коло осіб, які зустрічалися з кравчинею, а потім звузити його настільки, щоб у ньому залишилася тільки одна людина — тільки та жінка, яка напала на Христофорову.

Це виявилося завданням складним і забрало багато часу.

Дмитро Іванович старанно розшукував замовниць кравчині і несподівано виходив на жінок такого високого громадського становища, що брати у них свідчення було нелегкою справою. Усі одностайно заявляли, що Килина Сергіївна була справжньою художницею, що вони шанували і цінили її. Клієнтки «ахали» та «охкали» з приводу її безглуздої загибелі, і у їхньому співчутті відчутна була прикрість в зв’язку з необхідністю шукати тепер нову кравчиню.

Кінець кінцем, у Коваля в його вузькому колі нікого не залишилося. Або він не у той бік, в який треба, закидав свою сітку, або вона була дірява і в останню хвилину улов тікав з неї…

А час минав. Уже дзенькали краплі з дахів, біля станцій метро з’явилися жінки і підлітки з оберемками лози, вкритої ніжно-сріблястими котиками, першими пролісками за полтинник, і люди, що знудьгувалися за весною, купували їх, хоч знали, що не слід підтримувати губителів природи.

В один із таких перших весняних днів, коли повітря напоєне ще ледь відчутним подихом близького оновлення, коли особливо помітне протистояння зими і весни, Дмитра Івановича викликав до себе начальник управління.

Запросивши полковника сісти, він мовчки поклав перед ним брудний, весь у плямах, бганий і надірваний конверт з листом і невеличку супровідну записку. На конверті було написано: «Полковнику міліції Д.І.Ковалю».

Дмитро Іванович насамперед прочитав офіційний лист. В ньому Управління внутрішніх справ на транспорті повідомляло з Якутська, що біля станції у старому сараї було знайдено замерзлого невідомого у подертому узбецькому халаті. «Під час огляду, — говорилося у листі, — жодних документів у загиблого не виявлено. Під широким шкіряним паском, надітим на голе тіло, був невеличкий полотняний мішечок, в якому лежав цей лист. Управління внутрішніх справ вважає, що, можливо, даний лист адресовано полковникові міліції Д.І.Ковалю, співробітнику МВС України, і містить деякі важливі відомості.

Просимо підтвердити одержання листа і правильність установлення адресата».