Розділ «3»

Проводжаючи полковника, Варвара Олексіївна виглянула на сходову площадку. Коваль помітив, як раптом спалахнули її очі.

— Ось одна, — пробурмотіла Павленко. — Оця сама Ніна.

Дмитро Іванович побачив худорляву жінку у пальті з дешевим штучним комірцем, яка вийшла з ліфта. Варвара Олексіївна, очевидно, не бажаючи зустрічатися з нею, буркнула полковникові: «До побачення» і прикрила за ним двері. Але Дмитро Іванович був переконаний, що вона залишилася стояти по той бік дверей і прислухається до того, що відбувається на сходовій площадці.

Молода жінка підвела погляд на незнайому людину і розгублено зупинилася. Ліфт тим часом, загудівши, пішов.

Коваль, удаючи, що не звертає на жінку уваги, не став викликати ліфт, почав спускатися по сходах. Побачивши, що чоловік пішов собі, Ніна наблизилася до квартири Журавля і натиснула на дзвоник.

Цієї миті Коваль, немов щось згадавши, став повертатися. Жінка обернулася, потім погляд її забігав по дверях, які все не відчинялися. Вона вдруге потяглася до кнопки дзвінка і, раптом помітивши, що двері опечатані, злякано завмерла.

— Полковник міліції Коваль, — відрекомендувався Дмитро Іванович. — Ви до кого?

Правець, який охопив жінку, не відразу відпустив її, хоч відповідь на запитання полковника і так була ясною. Нарешті вона знайшла в собі сили.

— Наш Антон Іванович Журавель… — показала на папку, яку тримала у руках, намагаючись розкрити її зляканими пальцями. — Його робота… Я — друкарка з інституту, А що сталося?

Все це вона вимовила розгублено, мало не пошепки, не дивлячись на Коваля, і легенький рум’янець набіг на її молоде, приємне обличчя. Та й спитала вона так обережно, немов не була певна, чи має право на це, і не чекала відповіді.

— Ваш співробітник Антон Іванович Журавель цієї ночі загинув, — сказав Коваль.

— Що-о? — здавалося, не почула жінка. — Загинув? Ви сказали: «помер»? Як це?! Що ви таке говорите?!

Вмить зробившись білою, як сніг, принесений на її чобітках, заплющившись, не намагаючись притримати поліетиленову папку, що вислизала з рук, вона застогнала і зіперлася на стінку. — Не може бути! Чому? Як?

Побоюючись, що жінка впаде, Коваль приготувався підхопити її, але вона сама зібралася з силами і, тяжко зітхнувши, розплющила очі. її світлі, трохи подовжені, мигдалевидні очі стали якимись дивними, зовсім безбарвними. Вона втупилася цими порожніми очима в полковника, потім чомусь кивнула, ніби примирившись зі страшною новиною, механічно взяла з рук Коваля підняту ним папку і з кам’яним обличчям відійшла від дверей, прямуючи вниз.

— Зачекайте, — зупинив її Коваль. — Як ваше прізвище?

— Барвінок.

— Ніна?

Вона кивнула.

— З інституту машинобудування?