Розділ «14»

Друга зустріч Коваля у старому будинку з сусідкою загиблої Христофорової була довшою, ніж перша, коли полковник не міг і уявити собі, що нові трагічні події знову приведуть його у цей дім. Він приїхав сюди наприкінці дня, після похорону кравчині, на якому була і її сусідка, але з якою розмовляти там вважав незручним.

Стара відчинила Ковалю, як і минулого разу, закутана у вовняну хустку, так само, як і тоді, пропустила його у коридор, а потім у свою кімнату, але вже не була такою балакучою. Втупившись в нього якимсь погаслим поглядом, мовчки чекала, що він скаже. Трагічна смерть Христофорової і на неї відкинула свою зловісну тінь. Жінка змарніла, дужче згорбилася, відразу постаріла, немовби старість, досі ховаючись у ній, тільки й чекала нагоди, щоб показати своє лице, і коли полковник почав розпитувати, — ім’я її він уже уточнив, — подовгу збиралася з відповіддю. В очах старої стояв докір, мовби саме Коваль винен у загибелі Христофорової. На похороні вони були разом, поруч сиділи на лавочці у траурному автобусі, але там жінка на нього жодного разу не глянула.

— Ганно Кіндратівно, — звернувся до неї полковник, — під час минулих відвідин я запитував про друзів Килини Сергіївни. Ви сказали, що, крім замовниць, у неї ніхто не бував, приходив тільки якийсь «пан», чи то прізвище таке, чи прізвисько. Може, за цей час ви іще когось згадали?

Коваль замовк, чекаючи відповіді.

Мовчала і стара.

Нарешті скорботно похитала головою. Сьогодні вона не могла і не хотіла з ним розмовляти.

«Певно, вважає, — думав полковник, — що своїми відвідинами я накликав біду на її сусідку, яка ні з того ні з сього раптом загинула». Дмитру Івановичу здавалися смішними усяка віра у наговір, зурочення та інші подібні дурниці. Але що поробиш із літніми людьми, коли в глибині душі у декотрих з них ще сидить первісний страх перед незрозумілими явищами та подіями, непояснюваними на їхній погляд збігами. Та що говорити про старих! Останнім часом Дмитро Іванович помічав, що пошесть марновірства і релігійності почала захоплювати і молодь. Адже скільки юрмиться дівчат і хлопців біля Володимирського собору у «всеношну» та інші свята. Ну, у молоді, він розумів, не стільки релігійності, скільки цікавості до зовнішньої обрядності, до незвичного спілкування одного з одним, огорненого флером загадковості і піднесеності. Але ж і далекі від будь-якої релігійності люди перебувають у полоні забобонів і чомусь вважають, що, наприклад, якщо дорогу перебіжить чорна кішка, то слід чекати невдачі, що не можна починати справу з понеділка, що тринадцяте — нещасливе число… Чого ж він може вимагати від старої жінки?!

Проте треба було якось розворушити її. Коваль удавав, ніби не помічає тяжчої відчуженості співбесідниці.

— Ну, а «пана» все ж таки бачили, Ганно Кіндратівно? Який він з виду? — поцікавився він.

На очах жінки виступили сльози.

— Що вже тут говорити, кого шукати…

— Еге ж, — зітхнув полковник. — Дуже шкода людини. Молода, енергійна… І трудівниця. Ніяк не зрозумію, кому треба було напасти на неї, кому вона дорогу перейшла…

— Знайшлись, виходить, такі, — стара стрепенулася. — Недарма ви випитували про неї та про її справи… А бандити услід за вами. Вона знову скрушно похитала головою.

— От я й хочу розібратися, — підхопив розмову Коваль, — хто ж це міг бути? Чужій людині Христофорова, певно, двері не відчинила б.

Ганна Кіндратівна скинула з голови хустку, огляділася навколо, немов у своїй кімнаті могла щось нове побачити або чогось боялася.

— Господи, та за що ж, за що?! Таку славну, таку сердешну, тихенько затужила вона. — Навіть мені, сусідці, кожного свята що-небудь дарувала… Усім догоджала… А от провести в останній шлях ніхто не прийшов! Ох, люди, люди…

Загату мовчанки прорвало, і Коваль зрозумів, що Ганна Кіндратівна розповість і все, що знає сама, і те, чого не знає, але наслухалась з інших уст.

— Хто ж міг піднести на неї руку?! — продовжувала жінка. — І не було ж нікого, я майже цілий день з дому не виходила, нікого не бачила… — Старенька ніби не з Ковалем, а сама з собою розмовляла. — Сусіди? Та які ж сусіди?! Ті, що живуть нижче, до неї не ходили, справ з нею не мали. А у квартирі, крім мене, нікого не було. Зубний лікар з відпустки ще не повернувся… Не дай господь, не на мене ж подумать! Та й як би я, стара і безсила, могла її на підлогу кинути? І навіщо, чому?! — Вона перехрестилася і суворо глянула на полковника.

— От нам і треба з’ясувати: хто і чому, — сказав Коваль, не відповідаючи на риторичне запитання старої. — Тому я до вас і прийшов, Ганно Кіндратівно, і ви мені повинні допомогти.