Розділ «21»

День був по-весняному теплий. Варвара Олексіївна прийшла до міліції баз пальта, у сукні, поверх якої була далеко не нова кофта з численними затяжками. Але на кофтинці, немов свідоцтво безтурботного стану душі, голубів ніжний пролісок. Волосся її було як завжди туго затягнуте назад і перехоплене стрічкою.

Привітавшись, Варвара Олексіївна поклала на стіл перед Ковалем повістку, передану їй дільничним, і запитально поглянула на полковника.

Дмитро Іванович, у свою чергу, уважно оглянув жінку, немов бачив її вперше і хотів відразу визначити, що це за людина перед ним, як з нею розмовляти і чого від неї можна чекати. Відразу помітив, що від часу їхньої першої зустрічі на Русанівці вона дуже схудла, немов тяжко перехворіла.

— Не маєте ніяких нових відомостей про чоловіка? — спитав, коли жінка опустилася на стілець.

Варвара Олексіївна похитала головою.

— Гаразд, — сказав полковник, заповнюючи бланк допиту. — Маю допитати вас, громадянко Павленко, як підозрювану у справі загибелі громадянина Журавля Антона Івановича.

Жінка не ворухнулася, тільки напружилася, у темних очах її на мить замерехтіло обережне світло та ледь помітно затремтіли вії.

Бачачи, що Павленко не дуже реагує на його слова, Коваль вирішив ризикнути.

— Навіщо ви так вчинили?

— Ви про що? — безтурботно спитала в свою чергу жінка, хоч їй явно стало не по собі.

— Чому не перекрили газ того вечора у Журавля?

Коваль вимовив це теж спокійно, мовби йшлося про якусь просту, навіть технічну справу. Він розумів, що не можна однозначно відповісти на його запитання про причини, які штовхнули на злочин, їх було багато, усвідомлених і неусвідомлених. Але серед них була головна, яка й стала вирішальною у обставинах, що склалися. Це була заздрість. Патологічна заздрість не тільки до Журавля, заздрість, яка живе у душі постійно і наповнює усю істоту, заздрість до всіх: до співробітниці, яка купила нове плаття і дістала французьку помаду, до знайомої, що вдало вийшла заміж, до сусідів, що придбали машину, навіть до випадкової перехожої за те, що в неї красива, гінка постать… Заздрість змалечку до всіх, всіх, всіх, хто не жив на Мишоловці, не терпів від почуття неповноцінності, до всіх і у всьому, хто, на її погляд, пробився на верхи суспільства…

Коваль не знав, звідки росте в людині це немилосердне, мерзенне почуття. Що живить його? А у Варвари Павленко родовід його, можливо, й справді йшов від Мишоловки з її старою прибазарною мораллю, за багато років не витруєною новим життям.

Заздрість роз’їдала її душу, як і Вячеслава, і вони жили в ній, як у отруйному тумані. Успіхи, легка, як їм здавалося, доля Журавля, постійно була на їхніх очах, постійно дратувала і створювала дискомфорт у їхньому щоденному житті… Потрібний був тільки поштовх, щоб усе вибухнуло…

— Я не розумію вас! — уже сердито промовила Варвара Олексіївна. — Який газ? Причому тут я?

Дмитро Іванович сумно подивився на жінку, яка сиділа перед ним. Він розумів, що пробитися до її душі, викликати на відвертість буде нелегко. Але він також знав, що повинен це зробити.

— Маю на увазі убивство Журавля. Так, так, саме убивство, — твердо промовив, немов йшлося про факт уже доведений. — Ні, не ваш чоловік, який був п’яний і не помітив відкритого краника, винен у цьому. Це ви побачили плиту, чайник на ній, відкритий, без вогню, пальник і відчули запах газу. І тоді швиденько забрали чоловіка з квартири, знаючи, що Журавель більше не прокинеться. Ви самі про це зізналися чоловікові, коли вже, мабуть, пізно було щось вдіяти. Ваш злочин особливо аморальний і тяжкий, підлий тому, що ви були певні своєї безкарності.

Жінка була приголомшена. Вона так і завмерла на стільці, не зводячи з полковника погляду. Він побачив, як небавом почало розкриватися чорне тиховоддя її безбарвних очей, як занутрувало, закипіло воно і немов обпікся його шаленим вогнем. Яка ж жага пломеніла в душі цієї жінки, яка сила злої волі схована в ній!

— А ви ж іще могли врятувати людину, як тільки відчули запах газу, — з жалем додав полковник. — Ви не тільки Журавля згубили, а й свого чоловіка, і себе…