Розділ «11»

Старший лейтенант Струць був на завданні, і Коваль, приїхавши до міського управління, куди викликав Варвару Олексіївну Павленко, зайняв його кабінет.

Жінка уже чекала, коли він з’явився у довгому коридорі старого будинку управління.

Дмитро Іванович без особливої потреби не викликав свідків повістками і, не шкодуючи ніг, волів власною персоною приходити до потрібних людей.

Він легко вживався у побут свідків або підслідних, бо прожив уже на світі немало літ і, підіймаючись службовими східцями, залишався таким самим скромним трудягою, яким був би при будь-якій іншій діяльності. Тільки, можливо завдяки своїй професії, більш ніж будь-хто знав життя, людей, їхні інтереси, прагнення, мотиви вчинків, не лише добрих, але й злих.

У кожний дім Коваль приходив як у свій, і люди швидко визнавали його за свого. Поява немолодого полковника, який, незважаючи на високе звання, умів по-простому погомоніти про життя, про роботу, про ціни, поспівчувати з приводу побутової невлаштованості або особистих переживань, робила свою справу. Свій серед своїх, він здебільшого досягав того, що було йому потрібне.

Але іноді Дмитро Іванович вважав прихід до міліції свідка неодмінним. Він, звичайно, розумів, що бесідувати у цих суворих кабінетах не дуже приємно викликаним повістками, серед яких часто були люди, не причетні до злочину. Проте, як свідчив досвід, така практика часом давала потрібні результати. З поведінки у стінах міліції Коваль майже безпомилково визначав психічний стан співбесідника: щире хвилювання невинного чи напружений, удаваний спокій злочинця.

Дмитро Іванович пропустив поперед себе Павленко, і, коли та опустилася на запропонований стілець, поправила звичним жестом і без того рівну, гладеньку зачіску, він, підібравшись, протиснувся у вузький прохід між столом і стільцем.

Варвара Олексіївна поклала на стіл повістку і мовчки дивилася на полковника невидющими очима нічного птаха.

Коваль довго копався у шухляді, де мали лежати бланки допиту з надрукованими анкетними запитаннями, і ніяк не знаходив цих паперів. Але він не поспішав. Риючись у шухляді, він то зітхав, то, підвівши голову, блукав поглядом по кабінету, немов чи не на стінках шукав зниклі бланки. На декілька секунд його погляд затримувався на акуратній, чорній, з відблиском воронячого крила, голові Варвари Олексіївни, на спокійному обличчі жінки, яка терпляче чекала розмови. Йому подобалися такі строгі зачіски у жінок, хоч у Ружени на голові була пишна корона, а у Наталки після багатьох маніпуляцій взагалі якесь «пташине кубло», що вкрай обурювало його.

Нарешті бланки, що загубилися серед чистих аркушів, були знайдені. Коваль обмацав свої кишені і, виявивши в одній з них ручку, звернувся до Павленко із стандартною формулою:

— Я допитую вас як свідка з приводу загибелі вашого сусіди Антона Івановича Журавля. Ваше прізвище, ім’я та по батькові?

— Павленко Варвара Олексіївна…

Записавши анкетні дані, Дмитро Іванович замислився.

Ці дані полковникові були відомі, і запитував про них лише з формальної необхідності. А знав він уже про Варвару Олексіївну, як і про інших людей, що проходили по справі, значно більше, ніж могла містити будь-яка анкета.

Він уявляв собі зараз маленьке чорняве дівчисько, яке босоніж, у благенькому короткому платтячку бігало по курних завулках Подолу, по своїй горбатій Мишоловці, пробратися на яку можна було тільки між убогих будиночків, що скупчились уздовж Нижнього валу. На задвірках їхніх, власне, і починалася подільська Мишоловка. Назва ця ніде офіційно не була зареєстрована. Історично Мишоловкою називали невеличкий район в іншому кінці міста. Але подоляни і цей шматочок горбкуватої землі, що підіймався від Нижнього валу, інакше не називали. І це було виправдано: приземкуваті мазанки і дерев’яні, рідко — кам’яні, почорнілі від старості і негоди, будиночки ліпилися як попало, без будь-якого плану, налазили один на одного, і часом неможливо було второпати, до якої вулички чи завулка вони належать. Це прибазарне стовпище руш уподобала сила-силенна гризунів, що, певне, спонукало так охрестити цей, як казали, забутий богом куточок. На цій повоєнній подільській Мишоловці, яка стала анахронізмом у чудовому місті, єдиною дитячою втіхою були хованки на вкритих убогою рослинністю горбкуватих пустирях та козячих ярках, а взимку — сніжки та саморобні санчата. Тут і виросла Варя.

Дмитро Іванович не полінувався і поїхав на Поділ. Блукаючи серед халупок Мишоловки, частина яких уже стояла без вікон і чекала екскаватора, через що і вони самі, і подвір’ячка їхні, навіть присипані снігом, являли собою сумне видовище, він вбирав у себе атмосферу цього занедбаного кутка і переконувався, що, виявляється, він не все бачив, не все знає у своєму місті, в якому не тільки прожив більшу частину життя, але й облазив, як йому здавалося, найглухіші дірки…

З коридору долетів якийсь гомін, голоси. Полковник удав, що прислухається до них, насправді ж він прислухався до іншого голосу, який час від часу, іноді у зовсім неслушну хвилину, нагадував про себе і вже добре-таки набрид йому:

От і зараз у вухах пропищало: «Скільки одержав би? Грішми? Багато, дуже багато!.. Не злічити!»

Найнеприємнішим, у чому Коваль не хотів собі зізнатися, було те, що, вживаючись у обстановку, яка оточувала трагічну подію, стаючи на місце то Журавля, то Павленка, то Василя Ферапонтовича, він одного разу відчув, що теж не відмовився б стати винахідником цього самого нового методу шліфування.