Розділ «2»

Коли полковник постукав у сусідні двері, на порозі стала невисока, чорнява молода жінка. Дмитро Іванович одним поглядом оббіг її доладну, міцну постать у дешевому картатому осінньому пальті, з якого вона до того ж, здавалось, виросла. У неї була гладенька туга зачіска, чорне, лискуче волосся затягнуте ззаду тасьмою так, що вільною залишилася тільки коротенька коса. Чітко окреслене обличчя із зсунутими чорними бровами було гарним і, незважаючи на сльози, ще не висохлі на очах, засвідчувало характер рішучий і вольовий.

Жінка розгублено ковзнула поглядом по його постаті.

— Я вас слухаю.

— Полковник Коваль, — відрекомендувався Дмитро Іванович.

Він уже зрозумів, що кроки на сходовій площадці належали цій жінці.

— Павленко Варвара Олексіївна, — у свою чергу назвалася вона, і обличчя її відразу набрало якогось відчуженого виразу.

— Дозвольте до вас, — настійливо вимовив Коваль і вслід за господинею, що відступила в глиб квартири, увійшов до кімнати.

Коли полковник постукав у двері, жінка ще не встигла роздягтися й віднести на кухню покупки: хліб, пакети молока, картоплю у сіточці вона покинула тут-таки, у першій кімнаті, на плюшевому дивані.

Коваль не поспішав розпитувати. Варвара Олексіївна, відвівши погляд від полковника, заявила, що чоловіка вдома немає, що він поїхав у відрядження, а вона так вражена страшною подією, що не має сил говорити. Вона опустилася на диван і розплакалася, та так сильно, що Коваль злякався — коли б не почалася істерика!

Проте він не пішов. Перепрошуючи за турботу, просив її зібратися з силами і відповісти лише на кілька запитань. Стримуючи ридання, від яких її трясло, як у лихоманці, Варвара Олексіївна нарешті втерла хустинкою обличчя і підвела на полковника очі, в зіницях яких стояв жах. Дмитру Івановичу подумалося, що так переживають смерть людини дуже близької, а не просто сусіда.

Нарешті жінка опанувала собою, зняла пальто і віднесла його разом з покупками на кухню.

Коваль тим часом розглядав її квартиру. Він був запрограмований на пошук, і тому ніщо зараз у цьому будинку не минало його пильної уваги. За звичкою, в глибині своєї свідомості він зафіксовував усе, що помічало око.

Помешкання Павленко справляло враження не те що небагатого, а якогось убогого. Дмитро Іванович довго копався у своїй пам’яті, поки не витяг звідти це слово: «убоге». Таке враження створювалося не лише тому, що меблів обмаль — диван та невисока старенька «стінка», яка несміливо тіснилася навпроти вікон, навіть звичайного стола і стільців не було. Відчуття убогості надавали запрані фіранки на вікнах, вичовганий паркет, що тільки по кутках кімнати зберіг сліди мастики, невеличкий старий чорно-білий телевізор «Весна». Здавалося, і застояне повітря у непровітреній кімнаті пахло бідністю.

І перша кімната, і друга, що виднілась через напіввідчинені двері, були видовжені і тому, незважаючи на те, що їх не захаращували меблі, як квартиру Журавля, здавалися дуже маленькими і незатишними.

Незабаром Варвара Олексіївна повернулася у кімнату. Коваль посадовив її на диван і сів поруч.

Жінка відповідала на його запитання дуже неохоче і коротко. Слова вимовляла повільно, зупиняючись. Здавалося, раніше, ніж вимовити будь-яке з них, вона перевіряла його подумки, переконувалася, що його слід проказати, і тільки тоді вимовляла, немов прочитувала вголос записане. Це було схоже на те, як діє людина, яка погано знає чужу мову, що нею змушена користуватися або чомусь непевна в собі…

Вкрай пригнічена, вона раз у раз починала плакати і намагалася якомога швидше покінчити з неприємною для неї, невчасною розмовою.

Розуміючи її стан, Коваль почав розпитувати про речі, далекі від трагічної події. Довідавшись, що Варвара Олексіївна працює бухгалтером у тресті зелених насаджень, він поцікавився, чим вони займаються взимку, чи задоволена вона своєю роботою і поволі, обережно перейшов на запитання про її чоловіка та сусідів по дому.

Усією своєю поведінкою полковник намагався підкреслити, що розпитує більше для проформи, з службового обов’язку. Мовляв, справа нескладна, житейська і загибель Антона Журавля, їхнього сусіди, одна з пригод, які, на жаль, ще трапляються в житті і відбуваються здебільшого не із чиєїсь злої волі, а через які-небудь несприятливі, трагічні обставини.