Розділ «12»

— Чобітки.

Дмитро Іванович як узяв взуття до рук, так і не випускав, усе роздивляючись імпортний штамп на підошвах і наклейки на халявах.

— Твоя Оксана не знайома з таким Журавлем, Антоном Івановичем, молодим науковцем?

— Не знаю.

— А ти?

Наталка не відразу відповіла, міркуючи, чим викликане це запитання і яким чином воно зв’язане з чобітками.

— Вперше чую. А що таке? Нащо тобі? — буркнула дівчина.

З ледве прихованим хвилюванням Дмитро Іванович чекав, що відповість дочка. Справді, що йому відомо зараз про її життя, крім того, що вона вчиться? Чи не зарано одержала повну самостійність? Але, чорт забирай, двадцять років — вік, який не тільки не потребує, але й не терпить батьківської опіки, якщо йдеться про справжню людину! А як живуть на віддалі від рідних студенти вузів, та й технікумів, хлопці та дівчатка п’ятнадцяти-шістнадцяти років, декотрі з яких вперше потрапили у велике місто? Він сам з чотирнадцяти — в людях!.. Дуже вже затягується у нинішніх підлітків інфантильність, багатьох з них батьки пеленають аж до сивої бороди.

Але так само як чоловік звичайно останнім дізнається про те, що у дружини з’явився коханець, так і батьки частенько останніми довідуються про таємні захоплення і неконтрольовані вчинки дітей, які вислизають з-під їхньої моральної опіки. Хоч як це дивно, прорахунки виховання виявляються і у так званих благополучних сім’ях, наприклад, педагогів, які успішно прищеплюють високі ідеали своїм підопічним і не помічають біди у власній хаті. Коваль не раз замислювався над цим парадоксом, особливо після смерті Наталчиної матері, коли виховання дівчинки повністю лягло на його плечі. Розмірковуючи, він прийшов до висновку, що оскільки не лише око, але й душа людська має властивість гірше бачити те, що поруч, поблизу, а ліпше — у інших, збоку, у себе вдома люди наче сліпнуть, бачать не те, що є, а що хотілося б. Адже діти є продовженням їх самих, люди вірять в усе краще в них, як в самих себе, і спробуй побачити у нащадках те, чого не хочеться помічати у самому собі!

Він так боявся колись за Наталку, якій через свою службову завантаженість не міг приділити достатньо уваги! Але, можливо, саме те, що вона розуміла батьківську заклопотаність, а також необхідність посильної праці в домі, співучасті у їхньому спільному житті, виховувало краще за будь-які нотації. Це й допомогло їй у так званому переламному віці уникнути спокус, які зустрічалися на шляху незміцнілого характеру і юного розуму.

Усе це миттю промайнуло в голові Дмитра Івановича.

— Вперше чую про якогось Журавля, — повторила дівчина. — Що за чудне прізвище! А в чім річ? Чим тобі не сподобалися вони? — Наталка сердито кивнула на чобітки.

Полковник полегшено зітхнув.

— А де старі?

— У комірці.

— Могла б іще обійтися ними якийсь час. А ці я візьму. З поверненням, — зводячи все на жарт, посміхнувся Дмитро Іванович.

— Навіщо? — здивувалася Наталка. — Крадені вони, чи що?! Чи вбивця їх продав??

Дівчина почала обурюватися. На язику у неї вертілося: «Сам не купив, а ще й зараз, коли я дістала…» Але вголос не вимовила.

— Наталко! — зупинив її батько. — Втім, поки що обійдуся, розміркувавши, вирішив Дмитро Іванович. — Взувай їх, і провідаємо Оксану. Так буде краще. Вона живе, як і досі, у гуртожитку?

— У гуртожитку! — роздратовано відповіла дівчина. — Та навіщо їхати?