Розділ «12»

Дмитро Іванович з цікавістю оглядав чобітки. З сірої м’якої шкіри, на високій каучуковій платформі, вони справляли приємне враження. Але чому його так цікавить їхня своєрідна форма? І раптом Коваль згадав: таку ж оригінальну модель, втілену в іще більш елегантному чобітку, він уже бачив у хатній майстерні загиблого науковця. Як чобітки від нього могли потрапити до Наталки?! Невже й вона стала замовницею Журавля?!

Пильно поглянувши на дочку, яка стояла перед ним із задоволеним, навіть урочистим виразом на обличчі, немов чобітки були її не знати якою перемогою, полковник нічого не сказав і знову став розглядати взуття.

Так, звичайно, Журавель тут ні до чого! Як могло таке в голову прийти? Чобітки мали довгасту фабричну наклейку, припасовану уздовж внутрішнього боку халяви. «Salamander», — прочитав він уголос.

«Чи не кубинець їй дістав?! Цього ще не вистачало!»

— Це німецькі, західні, — підказала Наталка.

— У якій крамниці купила?

— Дістанеш такі у крамниці! Наставляй кишеню! Оксана з філологічного переуступила. Вони їй тіснуваті. Одне слово, мені пощастило.

Перед очима Коваля немов з’явилася росла дівчина з голубими очима і великою житньою косою. Раніше вона частенько заглядала до них.

— А де Оксана взяла?

Наталка знизала плечима: мовляв, яке це має значення.

Далі Дмитро Іванович вирішив не розпитувати при сторонніх і почекати, поки усі підуть.

Гості ж, і Наталка, певно, найбільше чекали, що ось-ось сам Дмитро Іванович їх залишить. Тому нові дискусії не зав’язувалися: йшлося до того, хто кого пересидить.

Наталка починала гніватися: чого це батько так засидівся, адже у нього завжди справ по горло — і вдень, і вночі. Певно, не сподобався Хосе і він ніби випроваджує його з хати. Вона то копалася на кухні, то прибігала з чайником і знову припрошувала до кави. Спробувала завести розмову, але її не підтримали, і вона не знала, що робити: товариство розпадалося.

Раптом молоді люди, немов за командою, підхопилися і почали прощатися.

Наталка ще спробувала їх затримати, кидала благальні погляди на батька: невже не здогадується, що його присутність зв’язує молодь! Але Дмитро Іванович — мовби не до нього.

Зрештою, випроводивши гостей, Наталка повернулася в кімнату зла і почала торохтіти чашками, виносячи їх на кухню. До батька — ні пари з уст.

Та Коваль, ніби не розуміючи стану доньки, спокійно перепитав:

— А Оксана де взяла їх?

Наталка спочатку не второпала, про що мовиться: уся іще була в полоні гірких думок про зіпсований вечір.

— Кого «їх»?