Розділ «12»

— Так на них же — фабрична марка! — розвела руками дівчина. До чого тут якийсь швець?

— Все це треба з’ясувати.

Коваль не знав, як перейти до розмови про Хосе. — Нарешті, коли попереду виріс навіть увечері густо-червоний, залитий сильним світлом прожекторів масивний будинок університету, обережно спитав:

— А де ти з ним познайомилась?

Наталка смикнула вгору голову:

— Дивне запитання!

— А все ж таки.

— Дік, ти поводиться не по-джентльменському.

— Щучка ти моя, сховай свій довгий ніс у комір, бо відморозиш, і будь більш чемною з батьком.

— Я досить доросла, щоб…

Коваль перебив її:

— Для того, щоб грубіянити?

— Ти усе розумієш!..

— Звичайно, — погодився Коваль. — Розумію. Більше навіть, ніж ти думаєш…. І проти цього хлопця нічого не маю, — примирливо додав він. Такий симпатичний, чемний… Але що ховається за цією ввічливістю… їх там з дитинства вчать хороших манер, проте часто це лише оболонка, яка ховає справжнє єство людини…

«Господи, яку я нісенітницю плету?! — з відчаєм подумав Коваль. — Хіба так треба з Наталкою говорити?» Але інших слів він не знаходив. Рішучий, сміливий в інших ситуаціях, він зараз буквально ненавидів себе.

— Я дала тобі підставу так розмовляти? Зараз повернуся і піду.

— А я тебе затримаю. Для офіційного дізнання, — спробував жартувати Дмитро Іванович, бо нічого іншого йому не залишалося. Та гаразд, гаразд, — розгублено додав він, розуміючи, що дочка й справді готова піти. — Я знаю, ти у мене розумниця… Пробач…

— От і домовилися, — не дослухала його Наталка. — Підходить автобус!

Оксана розповіла, що чобітки купила не у крамниці, а в перукарні, у якоїсь жінки, що сиділа у черзі і витягла їх із сумки, шкодуючи, що їй завеликі.

— А де узяла їх та жінка? Сама в якій крамниці купила?