Розділ «12»

— Ви гадаєте, що звідти і нинішній страх перед свавіллям, коли про царя вже й забули давно? — з іронією спитав юнак.

В загальному плані, сказати б, у соціальному масштабі, страх ми подолали. Ще у сімнадцятому році. Пізніше були серйозні порушення закону, страхіття культу Сталіна. І от у декотрих людей, особливо у молодих, як ви, з’являється недовіра до закону… Таке уявлення про закон хоч і тягнеться, так би мовити, здалеку, з часом все ж таки зміниться. Але процес, звичайно, тривалий і залежить значною мірою від виховання…

— Навряд зміниться, — буркнув Панас. Невпевненість і страх сидять насамперед у вас, у старших, сидять глибоко, не виколупаєш. Страх відкладався у ваших душах роками, як стронцій у кістках. Він породив у вашого покоління лицемірство і брехню… — вовкувате насупився хлопець. — У нас цього менше і воно, тут я з вами згоден, спадкове… Але є й інший страх. Не від колишнього царя-батечка… Ось я — фізик. Що мої батьки-фізики залишають мені у спадок? Атомну, ядерну, нейтронну бомби і тому подібне, у космосі — лазер, на землі — чумні бактерії. Веселенька перспектива!.. Ви все це створили і підете, а нам розбиратися, жити з цим… А може, й не жити. Кожної секунди усе може обірватися.

Коваль розумів, що Панас має рацію. Адже це різні речі: мужність у дні революції, сміливість проти названого класового ворога і епідемія страху у роки сталінського терору, зверненого в середину революції, проти своїх, проти усіх і кожного. Страх цей тому й виник, що чистий розум людей не міг збагнути підступність «батька народів», котрий найогидніші свої вчинки вміло маскував у світлі шати ідеалів і надій.

Погоджуючись у душі із студентом, Дмитро Іванович, проте, не хотів при Наталці визнати свою поразку, не бажав, щоб його власний душевний світ, який стільки років готував їй у спадок, руйнувався зараз на її очах. А крім того, його дратувала безцеремонність, з якою молоді люди наввипередки звинувачують батьків, не замислюючись над тим, яких страхіть довелося зазнати у ті гіркі часи цим самим батькам, «їм тепер, слава богу, легше, — подумалося Ковалю, — вони можуть судити наше покоління, а ми безсило схиляємо голову перед їхньою правдою, бо не можемо повернути час назад, повернутися у своє минуле і змінити його».

— Не розбиратися, а боротися, — продовжив Коваль. — Адже ви, сподіваюсь, не ретроград, сам майбутній учений і прекрасно розумієте, що відкриття поділу ядра — найбільше досягнення людського розуму. Але використати це відкриття можна і на шкоду людям. Фашизм, як явище глобального злочину, також намагався використати досягнення науки з варварською метою. Тепер ви, молоді люди, майбутні вчені, повинні ще глибше проникнуть в таємниці матерії і знайти способи виключити можливість воєнного застосування наукових відкриттів. Старше покоління, яке ви обвинувачуєте в усіх труднощах нашого століття, врятувало світ від коричневої чуми. Зараз ваше завдання — відвернути війну.

— А ви що? У кущі?

— Ми теж не складемо зброї… А що думає про це наш молодий друг? — звернувся Коваль до кубинця, який не втручався в дискусію, намагався второпати, про що йдеться, і слухняно посміхався, коли посміхалися інші. Дмитро Іванович, хоч би про що розмовляли, не випускав його з думок.

— Хосе не так добре опанував мову, щоб розмовляти на абстрактні теми, — кинулася на його захист Наталка.

«Як не опанував? — хотів спитати Коваль. — Як же вчитися без мови?» Але не встиг промовити це, як гість сказав:

— Я все зрозумів, Наталонько, твій папа хоче знати мою думку.

Він виразно вимовив кожне слово, і Коваль помітив, що ім’я його доньки молодий кубинець вимовляє якось особливо м’яко і ніжно, — і це зовсім не порадувало його.

— Гадаю, — говорив далі Хосе, — війна — це погано, зовсім погано. У мене вдома теж так думають, папа і мама.

— У Хосе батько комуніст, — поспішила підказати Наталка.

— Це добре, що комуніст, — зауважив Коваль, розуміючи, що дочка хоче, аби Хосе сподобався. Втім не біда, якщо Наталка заприятелює із хлопцем з далекої країни. По-перше, цей Хосе, можливо, й справді людина непогана, у всякому разі, відразу помітно, що вихований, інтелігентний, — заспокоював себе Дмитро Іванович. І потім знайомство, навіть дружба — це не любов! Долаючи батьківський егоїзм, Коваль теж проймався симпатією до цього привітного хлопця. — От у боротьбі проти війни і зникне непевність у майбутньому, у кого вона з’явилася, говорив полковник далі. — Ми в вас віримо, віримо в молодь. Мені доводиться зустрічати різних людей, частенько, як ви розумієте, не найкращих представників роду людського. Проте своєї думки не міняю. При уважному розгляді і серед них виявляються такі, що випадково спіткнулися у житті. Головним чином через те, що їх навчили споживати, а не створювати… І їх треба не так карати, як перевиховувати, допомогти озирнутися на себе і зіп’ястися на свої слабенькі ноги. А загалом молодь у нас прекрасна. Тільки гідність не кричить про себе на кожному перехресті, а виявляється в ситуаціях екстремальних…

— Ну, Дік. ти чудовий пропагандист! — вигукнула Наталка. — «Дік» — це Дмитро Іванович Коваль, скорочено, — пояснила вона Хосе і Панасові.

Дівчина весь час намагалася відвернути увагу батька від кубинця. Дмитро Іванович з теплотою зауважив про себе, що донька давно вже не називала його так. Невже повертається їхня колишня дружня щирість?!

— По-моєму, теж усе правильно, — вигукнула й Рита. — І ти, Панасе, закрийся! Замовкни!

— Було б добре, якби наш друг не просто замовк, а зрозумів…

— Може, й так, — нарешті погодився хлопець.