Розділ «12»

Коваль мимоволі довше, ніж годилося, затримав погляд на приємному мужньому обличчі молодого кубинця і ніби знову почув тривожні нотки в голосі Ружени.

— Хосе — фізик, вчиться разом з Панасом, — торохтіла тим часом Наталка, беручи у батька шинель і ховаючи обличчя, що зашарілося.

Зніяковілість доньки, яка притьмом кинулася з шинелею у коридор і потім довго не поверталася в кімнату, багато чого підказала Дмитру Івановичу.

Потроху почалася розмова і навіть набула гостроти. Панас, який терпляче мовчав, поки Дмитро Іванович цікавився навчанням Рити, раптом у відповідь на запитання Коваля, що думають молоді фізики про перспективи своєї науки, чомусь роздратувався. Він сказав, що попередники, які відкрили поділ ядра, не зуміли упоратися із джином, випущеним з пляшки, і тепер молодому поколінню треба міркувати не стільки про те, як глибше проникнути в невідоме, скільки як загнати джина назад і врятуватися. Він сипонув цілу жменю претензій до батьків, немов тільки й чекав нагоди, і посмішка, з якою він це робив, була не іронічною, а в’їдливою. Відчувши, що атмосфера електризується, Наталка спробувала жартом розрядити її:

— Стій, стій, Панасику, насамперед скажи, чому ти здригнувся, коли зайшов тато? — спитала, сміючись, дівчина, ставлячи перед Дмитром Івановичем чашечку кави. — Адже так? Форма злякала?

Усі запосміхалися. Панас розгубився, не сприйнявши повороту розмови. А Коваль вирішив, що донька намагається відвернути його увагу від Хосе, який і далі мовчки сидів у кутку.

— Можливо, цілком можливо. У кожній людині живе почуття вини.

— Навіть якщо ні в чому не винен?

— Почуття це непоясниме, може з’явитися й у невинного. Воно уроджене.

— Звідки ж воно, від першого гріха Адама, чи як?

— І Єви, — засміялася Рита.

— Ти великий єретик, Панасе, — вигукнула Наталка. — Яке може бути почуття вини, коли людина твердо знає, що вона невинна! Ти мелеш дурниці!

— От-от, — вчепився Панас. — От-от, — повторив він, — якщо «твердо знає». А якщо «не твердо»? Ти хоч іще тільки третьокурсниця юрфаку, а вже, бачу, мислиш правильно, у, так би мовити, точно окреслених рамках закону, не забуваючи про презумпцію невинності і не припускаючи жодних варіацій.

— Ти мелеш дурниці, Панасику. Це — софістика. Давай краще наллю тобі ще кави.

Юнак відмахнувся від Наталки і промовив до Коваля:

— А що про це скаже Дмитро Іванович? Якщо дозволено спитати.

Полковник, не кваплячись, ковтнув кави з чашечки і поставив її на стіл.

— Знаєте, Панасе, я з вами згоден.

Наталка здивовано поглянула на батька. Юнак теж не чекав такої відповіді.

— Так-так, — підтвердив Коваль. — Є люди з дещо травмованою психікою. Вони завжди себе почувають винуватими не у чомусь конкретному, а, так би мовити, взагалі. — Дмитру Івановичу згадався художник Сосновський, який узяв на себе чужий злочин. — Такі люди, — говорив далі полковник, — уникають колективу, товариства, стають відлюдьками, скуті, повторюють те, що їм підказують, і в певних ситуаціях готові без опору признатися в тому, чого вони й не робили. Можливо, це тягнеться ще із старих часів, з дореволюційних, як психологічний атавізм. Протягом століть у старій Росії панувало беззаконня. Тільки в ній могла з’явитися така страшна приказка: від суми і від тюрми не зарікайся. Перед богом і царем усі були рабами, усі винні. І це почуття передавалося з роду в рід…