Розділ «12»

Наталка підійшла до кватирки і трохи відчинила її. У кімнаті повіяло прохолодним повітрям.

Дмитро Іванович з насолодою вдихнув його і відвів погляд від Хосе, якого досі ніяк не міг випустити з поля свого зору. Тепер його погляд, блукаючи по хаті, впав на чобітки, що виглядали з глибини коридора. «Наталчині?.. Чиї ж іще?» — подумав він, бачачи, що Рита свої не скинула і немов демонструє їх, поклавши ногу на ногу.

Коваль зрадів: таки купила! Не буде більше мерзнути у старому, не раз лагодженому взутті.

Це була ціла проблема: зимові чоботи для Наталки. Добрі хазяї, як відомо, купують сани влітку, а воза взимку. У Ковалів так не виходило. Влітку Ружена здебільшого була в «полі», Наталка теж працювала у глушині, у будівельному загоні, і пізно восени, коли повернулася на навчання, чоботи у місті уже стали проблемою.

Звісно, грубезні, тупоносі, на важкій і ламкій платформі, виробництва місцевих фабрик, стояли у крамницях. Та дівчата і задарма не хотіли їх брати.

Скільки разів обмірковувалося у домі питання, де купити імпортні чобітки. Полковник не вмів заводити потрібних зв’язків. В сім’ї йому не дорікали, але він сам карався тим, що чим ближче зима — тим менше у Наталки надії купити те, що їй хочеться, хоч гроші на купівлю вона завжди носила з собою і пірнала у всі взуттєві крамниці, які потрапляли їй на очі. Нарешті впала зима, наближався Новий рік, а чобіт у дівчини так і не було.

Але й ці чобітки у коридорі раптом викликали у Дмитра Івановича якусь невизначену тривогу. Щось знайоме здалося йому в них. Хоч що саме — втямити не зміг.

— Наталочко, — сказав полковник. — Тебе, виходить, з обновою! — кивнув на чоботи. — Чого ж мовчиш?

— Еге, тату!.. А хіба Ружена не сказала? Вже два тижні як ношу…

Коваль похитав головою.

— Говорила, напевне! Тільки ти, як звичайно, про наші справи в одне вухо впускаєш, у друге — випускаєш…

Це було несправедливо. Хіба мало непокоїло його, що донька без зимового взуття?! Але, видно, така доля батьків.

З якогось часу Дмитро Іванович почав помічати за собою, що він не те що підлещується до вже дорослої доньки, а якось вкрай запобігливо прагне догоджати їй і переживає, коли та не зважить на його думку, заперечує, або, ще гірше, не помічає його. Не маючи сил перебороти себе, Коваль іноді говорив з нею різкіше і категоричніше, ніж цього вимагала обстановка і йому самому хотілося…

От і в цій дискусії, коли Наталка стала на його бік, він буквально засяяв, а коли несправедливо дорікнула за неувагу, образа боляче штрикнула у серце. Він спохмурнів і сухо промовив:

— Ну, покажи обнову, похвались.

Дмитро Іванович подумав: «А чому Ружена не захотіла поїхати до Наталки разом?!» Втім, відразу згадав, що у неї багато хатніх справ. Як у кожної жінки, що працює на службі, на господарювання залишалися тільки субота і неділя. А тут їм запропонували квартиру на новому житловому масиві Оболонь. І хоч іще не виписано ордер, але все одно треба готуватися до переїзду.

Наталка попрямувала до коридору.

— Я їх протру.

— Хіба вони брудні? — здивувався Коваль, знаючи, яка чистьоха Наталка.

— Та ні, помила, коли прийшла. Але все ж таки тобі доведеться брати в руки.