Розділ «12»

— Треба поговорити.

— А без мене не можна?

— Краще з тобою, — наполіг Коваль.

Голос Дмитра Івановича став суворим, і дочка не наважилася більше заперечувати.

Коваль розумів настрій Наталки, але зараз це уже не важило для нього так, як десять-п’ятнадцять хвилин тому, бо деякі здогадки, що несподівано спали на думку, стали для нього істотнішими, ніж будь-що, і він мусив, не відкладаючи, переконатися в їхній справедливості.

Треба було з’ясувати у Оксани, у якій крамниці, де, у кого купила вона ці чобітки, а за одним разом поговорити з донькою, але вже не про чоботи, а про дещо інше, не менш важливе…

Вони сіли у тролейбус і незабаром опинилися на Володимирській вулиці. Зійшовши біля міського Управління внутрішніх справ, Дмитро Іванович подумав попросити чергову машину, але потім відмовився від цієї думки, вирішив пройти пішки до зупинки автобуса біля університету. Тим більше що і поговорити на таку вразливу тему, як дівочі почуття, зручніше не в машині, при водієві.

Після холодних, вогких днів з пронизливими вітрами стало на погоді. Немов на замовлення, встановилася та рідкісна в останні роки у Києві суха зима з легким морозцем, який, здавалося, не холодив, а грів. Дихалося легко, і ноги самі несли тіло по ледь засніжених тротуарах. Володимирська вулиця чітко позначалася пунктиром ліхтарів, що сяяли у прозорому повітрі від Софійського собору вниз до університету.

Але ні Дмитро Іванович, пі Наталка не звертали уваги на красу вечірнього міста.

— Дещо я можу тобі пояснити, — наважився Коваль, звертаючись до насупленої доньки. — Я зараз працюю над складною і, боюсь, безперспективною справою. Дуже важко у тій історії установити, загинула людина внаслідок нещасного випадку чи стався злочин. Однаковою мірою можливо і те, і інше, а доказів немає. Тобто, по суті, — жодної версії. Тобі, як майбутньому юристові, хоч би ким ти стала — слідчим, суддею чи адвокатом, коли-небудь доведеться зіткнутися із злочинною бездіяльністю і з’ясувати: могла людина простягти руку іншій і врятувати від загибелі чи не могла? Не змогла чи не схотіла? От у чому питання. Спробуй знайти у такому випадку доказові факти! Установити їх майже неможливо. Коли ця бездіяльність — злочинна, правопорушення відбувається без видимого зовнішнього прояву, ховається в глибині душі людини, куди сторонньому зазирнути нелегко… Ти, мабуть, читала в газетах про трагедію біля Сочі під час шторму, коли удосвіта море раптом накрило хвилею кемпінг і затягло у свої глибини десятки машин з людьми, які спали. В «Литературной газете» є чудові рядки про героїчного хлопчика з Вірменії, який протягом двох годин тримав серед хвиль на своїх грудях маленького братика. І є рядки, читаючи які, починаєш втрачати віру в людину. Якийсь чолов’яга, мені важко назвати його людиною, — що стояв на березі, не схотів допомогти людині з дитиною на руках і дав їм загинути у хвилях. Варто було тільки простягти руку! Але той, що був на суші, відмовився це зробити — він у цей час рятував свою машину!..

Ось довести у законному порядку, міг чи не міг, хотів чи не хотів, дуже складно… А справа, якою займаюся, іще складніша. Доводиться досліджувати душевний стан усіх, хто оточував загиблу людину в її останній вечір.

Коваль замовк.

Наталка, здавалося, ніяк не реагувала на ці слова. Як і всю дорогу у тролейбусі, вона ще дулася на батька і не розуміла, навіщо він тягне її до студентського гуртожитку.

Раніше Дмитра Івановича зовсім не турбували Наталчині друзі, навіть коли відверто і настійливо залицявся до неї молодий слідчий Субота. «Можливо, тому, — міркував зараз Коваль, — що Наталка жила зі мною під одним дахом».

У свою чергу, дівчина розуміла неспокій батька, і це обурювало її. Але вона поки що мовчки терпіла, ладна вибухнути, якщо той зачепить дражливу тему.

Коли вони вийшли до Золотоворітського скверика, Дмитро Іванович порушив мовчанку:

— Розумієш, у загиблого виявилося хобі: шити гарне взуття. Він був великий майстер, справжній художник, і твої чобітки скроєні за тією ж моделлю на ту саму колодку. Тільки чому у такому разі на них фабрична марка німецької «Salamander»? Це треба розжувати.

— І що? Оксана допоможе твоєму розшуку? — нарешті відкрила рот Наталка.

— Капля камінь продовбує не силою води, а частим падінням, відповів полковник стародавньою латинською приказкою. — Деталь до деталі, і картина вималюється…

Він подумав при цьому: «Коли виявиться, що Оксана, у якої Наталка купила чобітки, якимсь чином була зв’язана із Журавлем, то йому доведеться повідомити про це Співака і просити передати дізнання іншому оперативному працівникові».