Розділ «З ЛАБОРАТОРIЇ»

– Ну, ладно, маленька.

– Ну, так от: берiть мене, маленьку, несiть мене до мосту i вкиньте в Лопань… Добре? I побачите ви тодi, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… I не буде тодi Лiди Спиридонової нiколи! Ви мене розумiєте? Нiколи!

Останнi слова вона майже прошепотiла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, i стрiлки її химерних брiв на цей раз не розлетiлися до зачiски. Її безцвiтнi очi якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тонi її голосу прозвучало тiльки одне: мовляв, туди їй i дорога – Лiдi Спиридоновiй!

– Що значить – не буде Лiди Спиридонової – сказала вона. – Що значить – нiколи, нiколи не буде Лiди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поiнформую колись, а зараз – ходiмте!

Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. I чи то Марченко не вмiв як слiд ходити, чи то вона не находила в собi енергiї й бажання мiцно притиснутись до нього – у всякому разi, вони йшли «пiдруку» приблизно так, як iде слiпий з проводирем. Спиридонова мовчала.

Над городом уже стояло чисте небо i сонце розкидало свої теплi промiння. Пiслядощове повiтря пахло тим ледве вловимим i надзвичайно приємним запахом, що завжди асоцiюється з народженням нового, досi невiдомого життя. Всюди шелестiв симпатичний мiський гомiн i всюди, пiд ногами веселих балакучих пiшоходiв, тротуари фаркали бризками дощової води. I не тiльки асфальт, але i звичайний сiрий булижник почав блискати й переливатися в срiбних ромбиках вiдзеркаленого сонця. На темно-синiй грозовiй полосi пiдвелася, як i завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етерi. Уже бiгли автобуси, дзвенiли трамваї й мiж ними метушилися вiзники.

Спиридонова, що деякий час iшла в задумi й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:

– Ну от – i пройшов потоп! I пройшла злива. Все змило! Рiшуче все! I нема бруду. Правда? I хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одiж її i справдi ще не зовсiм пiдсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?

I боячись, що супутник не зовсiм її зрозумiє, вона тут же поспiшила додати:

– Я, звичайно, – сказала вона, – говорю не про цю сьогоднiшню зливу, що допомогла нам зустрiтись, – я говорю про iнший потоп… Ви вже… збагнули?

– На жаль, мабуть, не зовсiм, – сказав Марченко.

Спиридонова засмiялась. Вона засмiялась тим же неприємним смiхом.

– Як же так не зовсiм? Ну?.. – вона вмить вхопила його за руку й прошепотiла. – Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.

Мужчина здивовано подивився на Спиридонову i промовив:

– Яка ви чудна дiвчина… їй-богу!

– От бачите! – пiдхопила Спиридонова. – I ви кажете, що я чудна. I всi кажуть. А я от думаю, що непросто непорозумiння. I я вам, коли хочете, доведу… Ну от, скажiм, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирi?.. Саме в тiй, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..

– Не знаю!

– Уявiть собi, – усмiхнулась Спиридонова, – я теж не знаю. Веду… i не знаю. А втiм, досить, давайте ще помовчимо.

Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, i тому дальшу путь вони продовжували мовчки.

З вулицi Карла Лiбкнехта вони звернули й пiшли по глухих нагiрних заулках. На пiвдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руцi. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: вiн скорiш подiбний був на обпатране курча, але у всякому разi вияснилось, що це не хто iнший, як «вiдомий харкiвський опозицiонер» (так принаймнi автор про нього не раз чув) – Коля Хрущ. Держав вiн голову на лiвому плечi i чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповiсти щось надзвичайно секретне.