Розділ «З ЛАБОРАТОРIЇ»

– А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?

– Як би вам сказати, – Марченко незадоволено подивився на прохожих i на Спиридонову. – Чудненьке трохи.

– В чому ж ви це «чудненьке» добачаєте?

– Як би вам сказати… Очi у вас, скажiм, хоч i незрозумiлi трохи, але це все-таки звичайнi безцвiтнi очi. Нiс – рiвний i… теж звичайний. Брови… От, мабуть, брови!

Вiн раптом посмiхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справдi ще не приходилось вести.

– Так де ж я зараз працюю? – кинула Спиридонова, i здалося, що вона зовсiм не слухала свого супутника i що в той час, коли вiн говорив, вона й справдi, дивлячись в землю, про щось iнше думала i що ставила йому запитання цiлком механiчно.

– Не знаю! – трохи незадоволено кинув той.

– Але, може, ви тодi знаєте, де я ранiше працювала?

– Знаю.

– Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? – з зовсiм невиправданим гнiвом сказала жiнка. – Чому ж ви мовчите?

Мужчина здивовано подивився на свою супутницю i, нiчого не промовивши, зробив рiзкий рух у сторону.

– Ви хочете мене залишити? – перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку. – Не робiть цього, товаришу! Благаю вас, не робiть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..

В її очах було стiльки рiшучости й стiльки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнiвався – вона й справдi може закричати на всю вулицю. I вiн – кремезна людина – вiдчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тiльки приходилось поступитись перед жiночими чудiйствами.

– Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! – сказав вiн. – Я й не думаю залишити вас.

– От i добре. Дякую, – промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.

– Дякую сердешно… А працюю я, – несподiвано додала вона, – щоб ви знали, в канцелярiї? Правда, смiшно?..

– По-моєму нiчого тут смiшного нема, – похмуро заперечив Марченко.

– Хiба?.. А по-моєму… смiшно… Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажiть? Хiба я умiю, скажiм, писати якiсь циркуляри! Нi! Хiба я умiю, скажiм, стукати на друкарськiй машинцi? Нi! Нарештi, хiба я у входящих та сходящих щось розумiю? Буквально нiчого! Так сиджу собi i пишу, що менi пiдкажуть… Знаєте, як в дитинствi пiдказували нам, коли ми не хотiли вчити урокiв… I ви думаєте, менi це легко? Га? – Це ж жах! – раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову. – Це – жах! Це бiлий жах!

– Ну, заспокiйтесь! Заспокiйтесь! – Марченко остаточно розгубився й розвiв руками. – Не знаю, що й робити з вами.

– Що вам зi мною робити?.. Ви не знаєте? Так тодi я вам пораджу… От скажiть менi, я – маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я – маленька?