Розділ «З ЛАБОРАТОРIЇ»

– Так, Лiдусю, не можна, – пiдкреслив вiн. – Ну, ти сама знаєш. Що «знала» Спиридонова, залишилося невiдомим. Але, у всякому разi, вона на цей раз рiшуче змовкла.

Марченко теж нiчого не говорив, вiн тiльки зрiдка позирав на товариша Хруща, i в його поглядi було стiльки добродушної iронiї, нiби вiн дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажiм, з цiлком серйозною мiною грає якусь ролю, яка йому зовсiм не пiд силу й яка його робить надзвичайно комiчним.

– Де ви працюєте? – мило посмiхаючись, запитав вiн Хруща.

– Як де? – iз зовсiм невиправданою похапливiстю промовив той. – Хiба ви не знаєте?

Марченко безпорадно розвiв руками i, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:

– Їй-богу, не знаю.

– Ну, от! – з великою образою промовив товариш Хрущ. – Та там же, звичайно! В архiвi.

– Що ж ви там робите?

– Як що? – чомусь настовбурчився Коля. – Що за «вопрос»?

– Я питаю, яку ви там посаду посiдаєте?

– Коля там, – сказала Спиридонова, – за архiвдiякона, архiвмандрита i архiвпастиря – одночасно.

– Ти, будь ласка, не плутай, Лiдусю. Я в таких питаннях… не люблю жартiв.Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя i кинув до Марченка: – Я посiдаю посаду архiварiюса.

– Цiлком правильно, Колю, – не менш серйозно промовила Спиридонова. – Це ти так думаєш… i я. А от iншi гадають, що ти i справдi за архiварiюса, та зовсiм в iншому мiсцi. Ти знаєш, саме – в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..

Товариш Хрущ зупинився. Вiн раз у раз блимав своїми змутнiлими очима, i видно було, що вiн нiяк не може втямити, в чому рiч. I, нiби чекаючи вiдповiдi вiд третьої особи, вiн здивовано дивився на товариша Марченка.

– I я не знаю! – коротко вiдповiв той його поглядовi i, переступивши калюжу, сказав: – Все-таки ви, Спиридонова, химерна дiвчина, їй-богу.

– Дякую за комплiментi – не повертаючи голови, кинула жiнка. – Тiльки от що я думаю, – несподiвано перекинулась вона на iншу тему. – Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажiм, з архiву i посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?

– Хто його знає… У всякому разi, – Марченко повернувся до товариша Хруща i зробив легенький уклiн, – у всякому разi… це виднiше самому Колi.

– Менi нiчого не видно! – мало не iстеричним голосом скрикнув товариш Хрущ. – Ви, будь ласка, не чiпайте мене. I… взагалi я прошу…

Вiн не скiнчив i рушив кудись убiк. Вiн так енергiйно рушив, що навiть бризки полетiли з-пiд коротеньких нiг. Але далеко не забiг.

– Куди ж ти, Колю? – покликала його Спиридонова.