– До речi: чому це вас так давно не видно було? – спитав вiн, трохи помовчавши.
– Ви навiть i це помiтили? Виходить, що вам не на всiх така погана пам’ять, як на професора?.. Я, бачите, була на Сабурцi… Нервова система, знаєте, пiдкачала.
– Ага! – зовсiм спокiйно кинув мужчина, наче й справдi справа йшла не про дiм божевiльних, а про якесь закордонне турне. – Це добре… Ну, i що ж – покращало?
Спиридонова не вiдповiла. Нiби згадуючи щось надзвичайно важливе, вона мовчки дивилася на землю й нервово ламала собi пальцi. Тiльки багато пiзнiш вона скинула очi на свого спiвбесiдника i, якось прибито посмiхнувшись, промовила:
– Так! Краще. Дякую! Ви навiть не припускаєте, товаришу! Вона зробила декiлька крокiв в глибину коридора i, одвернувшись од Марченка, стала розправляти на своїх плечах блюзку. I видно було, що вона вже не має жодною бажання продовжувати бесiду.
Злива не вгавала. Вiтер скаженiв i так рвав покрiвлю, що вона ввесь час верещала жалiбним вереском. I хоч грiм потроху вiддалявся i блискавицi вже не так рiзали вiкно, але гроза, розiрвавшись над Харковом величезним потопом, не мала охоти хутко проскочити далi й залишити город. Про вулицю, таким чином, поки що й думати не приходилося. I двоє людей, випадково занесених стихiєю до професорського коридора, очевидно, не тому так скупо перекидались словами, що боялись не скiнчити цiкавої розмови – якiсь iншi причини стримували їх вiд балачок.
– Я бачу, що вам зимно, товаришко? – i щось пошукавши в кишенях свого пiджака, Марченко скинув його з плечей. – Застужуватись не треба. Прошу!
– Дякую! – рiшуче вiдмовилась Спиридонова. – Я не змерзла. I… не застуджусь,тепер же весна.
– Як хочете. Воля ваша. Моє дiло запропонувати. Марченко одiйшов убiк i став ретельно викручувати воду з рукавiв свого верхнього одягу. Зрiдка вiн скидав очi на Спиридонову, але в очах його було стiльки байдужостi й спокою, що важко було домiркуватися, як треба розцiнювати цi погляди. Можливо, вiн думав про Спиридонову, можливо, про зустрiч з професором i про поки що таємничу Катрю Жукову, що згадкою про неї i особливо iнформацiєю про ню, безперечно, його трохи приголомшив Ярута. Потiм Марченко пiдiйшов до того вiкна, що освiтлювало коридорним свiтлом хазяйську кiмнату i, спершись на стiну, став безцеремонне, хоч нiбито й без усякого iнтересу, розглядати професоровi покої.
I так, мовчки, вони простояли в коридорi мало не з пiвгодини, себто до того часу, аж поки стих грiм i злива покинула бушувати за вiкном. Нарештi Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю.
– Почекайте, товаришу, – скинулась Спиридонова. – Як же це так? Ви самi йдете? – Жiнка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, нiби його вiдповiдь вирiшила питання її життя й смерти.
– А з ким же я пiду? – сказав Марченко.
– Хiба нi з ким?
– Ви, очевидно, на себе натякаєте? Можу й з вами.
Спиридонова зиркнула на коридорне вiкно i, нiкого не уздрiвши в ньому, на мить затримала руку мужчини i, затримавши, погладила її.
– Ви обiцяєте зараз зайти до мене? – сказала вона. – Обiцяєте?
Марченко похитав головою, наче й справдi перед ним стояла не доросла жiнка, а маленька дiвчинка, i промовив:
– Ах, яка ви невгомонна! – промовив вiн. – I коли ви вже нарештi виправитесь. Га?.. А втiм, де ви зараз живете? Там же?
Вiн «там же» пiдкреслив так, наче жiнка в якомусь сенсi жила ранiш в зовсiм безнадiйному мiсцi.
– Там же, – хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього. Так як же, зайдете?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сині етюди » автора Хвильовий Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „З ЛАБОРАТОРIЇ“ на сторінці 4. Приємного читання.