Розділ «З ЛАБОРАТОРIЇ»

– Себто вiдкiля ж ви знаєте мене? – спитав вiн.

– Вiдкiля я вас знаю? – i собi здивувався господар. – Невже ви забули? Я – професор Ярута.

Тепер прийшла черга за високим мужчиною: вiн теж знiяковiв. I знiяковiв вiн саме тому, що нiяк не мiг пригадати, де вiн бачив Яруту. Очевидно, вiн так багато зустрiчав професорiв, що всi вони, на жаль, не могли залишитись у його пам’ятi.

– Пардон, професоре, – пробасив Марченко, – я… як би вам сказати…

– Будь ласка, будь ласка! Я розумiю, – i, мило простягаючи руку, Ярута рушив до дверей.

Ясно було, що професор має бажання поручкатись нарештi зi своїм гостем. Марченко одразу зрозумiв це, але (мабуть, за своєю звичкою) спершу пiднiс праву руку догори, як це роблять пiонери, i тiльки потiм, бачачи рiшучий професорiв намiр стиснути йому долоню, зробив рiзкий рух уперед i попередливо пiдхопив тендiтно-бiлi пальцi свого спiвбесiдника.

– Пардон, професоре… («пардон» вiн вимовляв без усякого французького акценту). Трапилась, знаєте…

Марченко многозначно пiдкреслив своє «знаєте», що ж до «професоре», то вiн це слово проковтнув. Видно було, що в Ярутi вiн визнав позапартiйного i, по-друге, – що перед професором стоїть один iз тих комунiстiв, якi стикаються з позапартiйними тiльки (або принаймi головним чином) на тих чи iнших офiцiальних побаченнях. До професора треба буде додати або «пан» або «товариш», але нi того, нi другого нiяк не можна було давати. «Пан» професор треба було говорити з iронiєю (за даного разу зовсiм недоречною), «товариш професор» теж не зривалося з язика (Марченко, очевидно, не знав, з яким професором має нагоду розмовляти), саме тому «професор» i вийшло у нього, як «псоре» i навiть, як «пс». А втiм, як ми побачимо далi, наш велетень мав цiлковиту рацiю бути таким стриманим в зустрiчi з Ярутою.

– Будь ласка, будь ласка! – говорив професор i, увiйшовши в свою, можливо, звичайну роль кокетливої панянки, весь час присiдав i крутив головою.

Був вiн тоненький, можна сказати, нiжний i якийсь запашний, як шкiра з абрикосу. В правому куточку уст ховалась йому приємна й надзвичайно улеслива усмiшка, з-пiд простеньких окулярiв виглядали його безперечно хитренькi очi. Але коли б, скажiм, оголошено було конкурс на кращий зразок втiленої ввiчливостi, вiн напевне дiстав би на ньому першу премiю.

Зате спiвбесiдник його справляв вражiння людини iншого покрою. Це був темний шатен зi спокiйним лицем i такими ж спокiйними темно-синiми очима. На перший погляд Марченковi можна було дати рокiв за тридцять, але потiм вияснилося, що це помилка, що це просто рання мудрiсть десь невловиме заплуталась в цьому обличчi й так пристарила його. Насправдi Марченковi було рокiв 26. Назвати його надто гречним не можна було, i не можна було хоч би тому, що його трохи мамуловатi рухи нiяк не в’язалися з старими поняттями про зразкову ввiчливiсть. Але в той же час нiхто б не ризикував назвати його дикуном. Якась своєрiдна культурнiсть пройняла всю його велетенську фiгуру. Професор довго запрошував Марченка й Спиридонову до себе i нiяк не мiг погодитись, що «гостi» залюбки обiйдуться й без його покоїв. Вiн довго не хотiв навiть слухати заперечень. I тiльки коли Марченко щось рiшуче i трохи незадоволено буркнув, Ярута покинув сперечатися. Вiн, нарештi, зiбрався був шкутильгати до себе, але зiбравшись, зiдхнув.

– Ах, яка шкода, – зiдхнув професор на прощання. – Яка шкода, що нема Катруськи: кого-кого, а вас, товаришу Марченко, вона (тут Ярута приємно посмiхнувся) затягла б до кiмнати.

– Якої Катруськи? – вирвалося в здивованого Марченка.

– Та Катруськи ж Жукової. Хiба ви не знаєте, що вона живе в мене? – i професор знову приємно посмiхнувся.

Несподiванка за несподiванкою налiтали сьогоднi на сiроокого велетня. День суцiльною несподiванкою зустрiчав його. Проте хоч остання професорова iнформацiя, можна сказати, приголомшила Марченка, але вiн уже стояв перед Ярутою в непримушенiй позi людини, що нiчого нового не почула вiд свого спiвбесiдника i тiльки дивується, чому спiвбесiдник так довго не залишає його.

– Я знаю, що Жукова живе у вас, – сказав Марченко i повернувся задом до настирливого професора. Тепер Ярутi вже рiшуче нiчого iншого не залишилося, як негайно ж покинути своїх «гостей».

Вiн так i зробив: за мить його вже не було в коридорi. Спиридонова, мабуть, давно вже чекала цього моменту i тому, як тiльки за професором зачинилися дверi, вона, скинувши догори стрiлки своїх химерних тоненьких брiв, сказала:

– Так, значить, пам’ятаєте мене?.. Ну, i що ж ви пам’ятаєте?

– А те пам’ятаю, що й ви пам’ятаєте, – рiзко крикнув Марченко. Покиньте, Спиридонова, розiгрувати фарса!

Зустрiч з настирливим професором, настирливiсть Спиридонової, нарештi розмова про поки що невiдому читачевi Катрю Жукову, таки вивели з рiвноваги нашого героя i вiн не мiг iнакше вiдповiсти жiнцi, як вiдповiв. Проте вiдсутнiсть рiвноваги захопила його на одну мить: Марченко вже знову встиг прибрати себе до рук.