Розділ «З ЛАБОРАТОРIЇ»

– Добре! – сказав Марченко. – Ходiмте!

Жiнка взяла за рукав свого спiвбесiдника, уважно провiрила йому очi й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулицi.

2

Поставивши крапку, письменник з полегшенням зiдхнув, запалив цигарку й став перечитувати свiй перший роздiл. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому лiричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурченi претензiйнi «магiстралi» i всякi такi викрутаси з «бродячими псами»; по-друге, вiн незадоволений був з «велетня»: чому це обов’язково нова людина (а з Марченка вiн i хотiв робити саме нову людину), – чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустрiч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навiщо його робити професором? Дешевою здалася йому i iнтрижка з «поки що невiдомою читачевi» Катрею Жуковою.

– А Лiда Спиридонова? – подумав письменник. – Що це таке? Хiба це опозицiонерка (та хоч би й та, що кається!)? Та це ж персона з бульварного роману.

Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекiр авторитетнiй критицi, що вiн страшенний бездара й що вiн нiколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цiкавого життя. Як вiн напише роман, коли йому бракує вмiння показати людей свого часу, коли обертається в колi фраз, що на вуха не налазять?

Покинувши стiл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собi сон. Але заснути вiн довго не мiг: болiла голова i вiд важких думок, i вiд папiросного чаду: пишучи перший роздiл, вiн спалив три пачки папiрос, що обiйшлося йому, до речi кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2). Заснув нарештi письменник, коли вже пiдвелося сонечко, i заснув у гнiтючому настрої. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що вiн скiнчив свiй роман i що критики за цей роман назвали його генiальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очi, вiн, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, вiдчув прилив нової енергiї. Письменник сказав:

– Я вчора даремно турбувався. Нiчого подiбного! Роздiл перший – роздiл прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши так, письменник знову сiв до столу i написав:

Роздiл другий

Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролiтали останнi пера розiрваних хмар i коли бiрюзове небо i пiсляобiднє сонце почали вже прориватись на брук i винувато посмiхатись до публiки. Вулицi шумiли такими величезними потоками весняної води, що не можна було нi пройти, нi проїхати. По всiх кiнцях дзюрчали ринви i пропускали останню воду з добре обмитих водою покрiвель. Публiка, як i треба було чекати, стояла ще пiд навiсами i безпорадно топталася на мiсцi. I тiльки, коли трохи зiйшла вода i коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них iмпровiзованi мостики, город потроху зашумiв.

Звичайно, i нашi напiвзагадковi герої дiстали можливiсть рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли бiля квартири професора i, як i досi, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партiйцi, i по-друге, що Спиридонова колишня опозицiонерка. Виявилось також, що Марченко ранiш зустрiчався з Спиридоновою тiльки на кущових зборах партiї i що там вiн декiлька разiв виступав проти неї i виступав, до речi, не без успiху. Мало того: i захворiла Спиридонова, як виявилось (принаймi зi слiв тiєї ж Спиридонової), саме пiсля однiєї зустрiчi з Марченком на кущовому зiбраннi, де вiн її публiчно назвав «контрреволюцiонеркою». Про те ж, як вона так близько взяла до серця його рiзкiсть i навiть скоро пiсля того (цю iнформацiю дала та ж таки Спиридонова) мусiла йти до Сабурової дачi, вiн, як вияснилось, нiчого не знав до цього часу, бо в домашнiй обстановцi вiн нiколи з нею не зустрiчався, а поцiкавитись йому й на думку не спадало.

– Ну i прекрасно! – тихо промовила Спиридонова. – Вам i цiкавитись не треба.

– Чому ж не треба? Я не такий вже мiзантроп, як це вам здається.

Марченко винувато посмiхнувся i навiть трохи почервонiв. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсiм несподiвано й, у всякому разi, проти його волi.

– Не треба, товаришу, – ще тихше сказала Спиридонова. – Це не ваша справа… А втiм, про це iншим разом поговоримо. Тепер скажiть менi от що: ви знаєте, де я зараз працюю?

– Ну?

– Ви просто будете реготати… їй-богу!.. От вгадайте! Вона засмiялась тихим, глибинним та неприємним смiхом i, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрiлки її химерних брiв знову вп’ялися їй в зачiску. Марченко цiлком щиро сказав:

– Де ви зараз працюєте – я не знаю… Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засмiялись.

– А вас це дуже цiкавить?

– Як би вам сказати… Не то щоб дуже… Просто рiдко менi приходиться сам на сам зустрiчатися з такими людьми…