Розділ «РЕВIЗОР»

Вiтер лютував цiлу нiч. На ранок вiн. зовсiм стих – залишились тiльки маленькi вiтерцi. Коли Леся прокинулась, цi вiтерцi жартували в полотнищах бiлизни, розвiшаної на мотузку через увесь двiр. Кричали вранiшнi пiвнi. По покрiвлi сарая бiгали сусiдовi голуби i приємно буркотали.

Напившись чаю, Бродський побiг до редактора, що в нього ночував ревiзор. Вiдтiля вiн повернувся, коли вже праля прийшла i коли Леся давала вiдповiднi накази. Залишалося забрати закуски i йти до пароплава, що мусiв одiйти за якiсь пiвгодини. Так i зробили.

На дамбi зустрiли Сiрка i ревiзора. Валентин познайомив Лесю з харкiвцем.

– Топченко! – сказав ревiзор, дотискаючи Лесину руку.

Це був високий мужчина з досить-таки сiрим обличчям i некрасивими очима. I чи тому, що Бродський i Сiрко були низенького росту, чи тому, що в них не було тих самовпевнених рухiв, якими мало не рисувався Топченко, чоловiк i редактор все-таки зразу здалися Лесi до болю нiкчемними i безпорадними.

Пiдходячи до пристанi, ревiзор неохайно положив свою руку на плече Валентина i, обережно вiдсторонивши його вiд Лесi, взяв Лесю пiд руку. Ревнивому Бродському це, звичайно, не сподобалося, але вiн нiчого не сказав i тiльки, як ранiш, посмiхнувся до ревiзора i тiльки, як ранiш, щеголяв нiкому не зрозумiлими дотепами.

А втiм, Валентиновi взагалi сьогоднi не щастило, це Леся одразу ж помiтила. Вiн весь час намагався бути розв’язним, дотепним i зовсiм не провiнцiялом, але i його в’юнка чорненька i остаточно не мужня фiгура i його банальнi дотепи i, нарештi, його мало приховане бажання «показати себе» перед ревiзором – все це красномовно пiдкреслювало, що вiн провiнцiял, що вiн все-таки нiяк не може зрiвнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сiрко. Завжди мовчазний i задумливий, вiн i тепер бiльше мовчав i тепер бiльше дивився собi пiд ноги сiрими задумливими очима. Тiльки зрiдка, коли ревiзор подавав йому якесь запитання, вiн раптом, нi з того нi з сього, здригавсь i тим показував, що i вiн вiдчував себе з ревiзором не зовсiм добре.

– Невже вам досi не осточортiв ваш городок? – сказав Топченко, звертаючись до Лесi.

– Ще б пак! – пiдхопив Бродський, розмахуючи руками, i додав, фамiльярно беручи пiд руку ревiзора. – Ке веле ву? нiчого не зробиш! Ви, щасливцi, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тiльки як висуванцi.

Топченко насмiшкувато подивився на Валентина i раптом кинув:

– Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесi.

– До Лесi? – заметушився Бродський. – Будь ласка! Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!

– Товаришка Леся, мабуть, i не думає мовчати! – кинув ревiзор i знову iронiчно подивився на Бродського. – Це ж ви їй не даєте говорити.

– Я? Що ви! Будь ласка!.. Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Валентин, вiдчуваючи себе не зовсiм добре, почервонiв. Вiн уже справдi встиг приревнувати Лесю до ревiзора i думав, що ревiзор зрозумiв його.

– Так! – нарештi промовила Леся. – Менi дуже обридла провiнцiя. Ви вгадали.

– Чому ж ви до Харкова не повернетесь? – спитав Топченко. Леся здивовано подивилась на ревiзора: мовляв, вiдкiля вiн знає, що вона вже жила в Харковi?

– Ви, мабуть, дивуєтесь мойому запитанню? – сказав ревiзор i тут же з’ясував, у чому суть.

Про Лесiне життя уже розповiв йому в б’єргальцi Валентин, i вiд нього ж вiн знає, що вона вже жила в Харковi. Бiльше того – за чашкою пива Бродський встиг уже познайомити його з найiнтимнiшими закутками свого життя.

Леся прекрасно знала чоловiка i знала, який вiн має язик, особливо напiдпитку, вона знала, що ревнивий Валентин все-таки любив трохи "позадаватись" серед товаришiв своєю дружиною i навiть поiнформувати їх про свої «спальнi справи», але вона не чекала, що вiн i з ревiзором, з зовсiм випадковою людиною, буде таким одвертим, i це її дуже образило. Правда, вона про це нiчого не сказала нi Валентиновi, нi Топченковi, але почуття незадоволення з Валентиновоi поведiнки не менш години залишилося в нiй.

Коли пiдiйшли до пристанi, Топченко, не кидаючи Лесiної руки, сказав, звертаючись до Сiрка i до Валентина: