Розділ «IВАН IВАНОВИЧ»

– Причини тут яснi, – неохайно кидає вiн. – Марксист не може їх не розумiти.

– Ти, очевидно, маєш на увазi плехановську формулу? – дуже серйозно питає Марфа Галактiонiвна.

– Безперечно! – вiдповiдає Iван Iванович. – Буття визначає свiдомiсть. I потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений народ.

– Я з вами цiлком погоджуюсь! – говорить Методiй Кирилович i тисне руку своєму приятелевi. – До побачення!

Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора.

Тодi починає йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль – та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже невитриманi вчинки (наприклад: примушує не погоджуватись, що в нашому суспiльствi сатира не має свого мiсця), та печаль, що до неї з таким обуренням ставиться мiй милий, симпатичний i надзвичайно корисний для республiки герой.

Але в кватирi Iвана Iвановича нiякої печалi й песимiзму нема. Тут так весело й бадьоро грає електрика своїм матовим блиском i так мило смiється Фiалка i Май, що прямо – мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революцiйне витриманому закутку), що мимоволi починаєш дивуватись i думаєш: «Боже мiй, чого ж нам iще треба!»

От Iван Iванович пiдходить до радiорупора, робить найпростiший рух своєю рукою, i ви раптом чуєте чудовий симфонiчний концерт. I хiба це не елемент соцiалiстичного будiвництва? Саме цей радiорупор? Хiба не за це проливав кров мiй герой, щоб пролетарiат мiг «жити для власного задоволення» i використовувати для власного ж таки задоволення всi найновiшi досягнення технiки?

Правда, частина пролетарiату ще не дiстала собi домашнього радiорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посмiє сказати, що йому (iм’ярек) приємно зустрiчатись з цiєю публiкою, з цими нещасними дiтками? Але що робити! Тут мiщанськiй фiлантропiї нема мiсця! Треба боротися з соцiальними хворобами органiзовано. Саме тому Iван Iванович нiколи й не дiлиться з iндивiдуалiстами-жебраками своєю копiйкою.

Май бере за руку Фiалку i виробляє з нею «па». Вiн бадьорим i смiливим поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсi мило посмiхається. Посмiхаються й Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна.

Явдоха стоїть на порозi i теж усмiхається. Куховарка усмiхається тiєю радiсною усмiшкою, коли напевне можна сказати, що вона цiлком свiдомо ставиться до свого хазяїна i прекрасно знає, що кожна горняшка мусить бути народнiм комiсаром.

– Гоп-гоп! – б’є в долонi Iван Iванович. – Жвавiш, Фiалочко! Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне «па», так що мало не всi ахають вiд задоволення.

– Ноiа! – скрикнула мадмуазель Люсi.

Скрикнув щось i Iван Iванович. Навiть сирена скрикнула десь за вiкном. Але цей останнiй крик почула тiльки Марфа Галактiонiвна. Вона пiдiйшла до вiкна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенiв той же дрiбний осiннiй дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове лiто, про те, як вони – вся сiм’я – пiсля важкої роботи одержать вiд свого начальника вiдпустку i мiсце на курортi. Там вони знову побачать чудове море. Кавказькi чи то Кримськi гори i будуть там згадувати знову ж таки минулi днi i будуть там так багато смiятись тим безтурботним смiхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художнiх горах.

…Нарештi дiти цiлують Iвана Iвановича в його високий лоб i йдуть слухати соцвихiвських матерiалiстичних оповiдань, себто зовсiм не iдеалiстичних казок. Марфа Галактiонiвна лягає на канапу, Iван Iванович сiдає в крiсло, i починається вечiр спогадiв чи то розмов на теми сучасного полiтичного життя: про комунiзм i соцiалiзм.

– Хоч як це й дивно, – каже Марфа Галактiонiвна, поправляючи декольте,а я й досi не розумiю, чим комунiзм вiдрiзняється вiд соцiалiзму.

– Невже не розумiєш? – здивовано питає мiй герой.

– Їй-богу!.. Ну, от скажiмо так: що ми сьогоднi будуємо: комунiзм чи соцiалiзм?

Iван Iванович знiмає свої роговi окуляри i протирає їх бiлоснiжною хусткою.

– Ну, звичайно, соцiалiзм! – задоволене посмiхається вiн. – Комунiзм – це вища форма.