Розділ «IВАН IВАНОВИЧ»

– Така вiдповiдь мене не задовольняє, – говорить Марфа Галактiонiвна. Ти менi скажи конкретно: чим конкретно соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму?

Але Iван Iванович не встигає вiдповiсти конкретно. В кабiнетi дзвонить телефонний апарат: мiй герой iде до телефону i буде, очевидно, розмовляти там з Методiєм Кириловичем. Довго вiн просидить у вищезгаданому кабiнетi – я не знаю, але я знаю, що читачi приблизно вже уявляють собi сiм’ю Iвана Iвановича, i тому переходжу до дальшого, бiльш динамiчного штриха. На мiй погляд, з цього мiсця читачевi вже не доведеться позiхати, а можливо, доведеться тiльки несподiвано погодитись, що самокритику тут доведено до кiнця.

III

Мiй герой збирається з товаришкою Галактою на зiбрання комосередку, а також i про те, що трапилось пiсля цього.

– Чи не час уже йти нам на ячейку? – сказав Iван Iванович, коли на сусiднiй дзвiницi вдарило до вечiрнi.

Марфа Галактiонiвна подивилась на годинника й сказала, що i справдi уже пора.

Це був один iз тих четвергiв, коли кожний партiєць комосередку мойого героя органiзовано бере участь у будiвництвi першої в свiтi радянської республiки.

Iван Iванович взяв портфель i пiшов у коридор одягатись. Марфа Галактiонiвна теж пiшла одягатись. Вона надiла простеньку червону хустку i старенький жакет, так що виглядала зовсiм симпатично i нагадувала моєму герою робiтницю з тютюнової фабрики. Iван Iванович теж в цi днi виглядав багато скромнiш, як звичайно. Капелюх вiн брав старенький i навiть виймав з комоди солдатську блузку, що залишилась в нього з часiв воєнного комунiзму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганнi, нiби це передягання було подiбне до того, що його ми спостерiгаємо у вiвтарi. Але в той час, коли пiп надягає на себе шикарну, цiлком iдеалiстичну ризу, тут ми бачимо, як краще вбрання мiняють на скромний, можна сказати, матерiалiстичний одяг i до того ж у звичайному коридорi. Словом, Iван Iванович (товариш Жан) i Марфа Галактiонiвна (товаришка Галакта) воiстину зразково i похвально орiєнтувалися у всiх вимогах епохи переходового перiоду.

– Знаєш, – сказав мiй герой, ступаючи калошами i своєю незмiнною парасолькою по асфальту вулицi Томаса Мора. – Менi зараз прийшла генiальна iдея.

– Тобi, Жане, вiчно лiзуть у голову генiальнi iдеї, – сказала Марфа Галактiонiвна, ступаючи по асфальту тiєї ж вулицi.

Iван Iванович трохи покривився незадоволено, але «генiальна iдея», очевидно, не давала йому спокою, i тому вiн почав:

– Що соцiалiзм, – почав вiн, – можна збудувати в однiй країнi – це факт. Це надзвичайно талановито доказано i Ленiном i Марксом. Але, коли нашi дискусiйщики не вiрять в це, то, по-моєму, можна i одмовитись од вищезгаданої теоретичної формули.

– Що ти мелеш! – оглядаючись, скрикнула Марфа Галактiонiвна. – Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соцiалiзму в однiй країнi.

– А я от все-таки настоюю на свойому! – рiшуче сказав Iван Iванович. Чому ти хочеш, щоб я обов’язково думав по шаблону? Ми зовсiм не проти оригiнальних думок. Я тiльки хочу сказати, що з цiєї формули по сутi можна зробити трохи iншу, яка мусить задовольняти i нас i не може не задовольняти i їх.

Марфа Галактiонiвна зупинилась i здивовано подивилась на свого чоловiка.

– Я тебе не розумiю! – сказала вона.

– Не розумiєш?.. Ну, як же це так? – задоволене посмiхнувся мiй герой. – Собаку зарито ось у чому: хiба ми будуємо соцiалiзм в однiй країнi? Ну?

Марфа Галактiонiвна знову зупинилась i знову здивовано подивилась на свого чоловiка.

– Я тебе все-таки не розумiю! – ще раз сказала вона. Тодi Iван Iванович побiдно визирнув поверх своїх окулярiв i сказав тремтячим вiд задоволення голосом:

– А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росiя – раз, Україна – два, Грузiя – три, Бiлорусiя – чотири. Хiба це буде одна країна?