Розділ «IВАН IВАНОВИЧ»

Iван Iванович задоволене посмiхається.

– Нi, – каже вiн, – я нiколи не помиляюсь. Почуття пролетарської норми мене ще нiколи не залишало.

Мiй герой iде до бюста якогось вiдомого марксиста (в нього кiлька таких бюстiв) i задумливими очима дивиться на свого, як каже вiн, «ватажка» i на iншу кабiнетну, їдальну та спальну меблю. Вiн згадує бурхливi днi, коли мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя i на Заходi стояла тривожна заграва свiтового пожару, коли ще якось зовсiм йому не вiрилось, що вiн таки прийде на деякий час до порiвнюючи спокiйного пролетарського життя серед ворожих, мiщансько-буржуазних держав. Тодi Iван Iванович самовiддано проливав кров во iм’я кращого майбутнього i рiшуче працював з товаришкою Галактою, завiдуючи губернiяльною Наросвiтою. Саме тодi вiн i одержав дещо з вищезгаданої меблi як сюрприз вiд своїх спiвробiтникiв. Мебля ця й досi була майже новенька i цiлком вiдповiдала новаторським поглядам мойого симпатичного героя.

– Але що ж це за мебля? – запитує мене цiкавий читач.

– Це – шiсть чи то сiм турецьких килимiв, беккеровський рояль, дюжина вiденських стiльцiв, наукова бiблiотека, дубовий письмовий стiл з вiдповiдним на ньому приладдям, великий стiл (з чорного чи то червоного дерева) для їдальнi, кiлька лiжниць з пружинними матрацами i т. д.

Правда, що iз цiєї мебелi було прикуплено – я напевно не знаю. Але я знаю, що Iван Iванович, будучи скромною людиною, не любить похвалятись своїм сюрпризом. Правда, почуття деякої прихильности до своїх спiвробiтникiв у нього залишилось аж до сьогоднiшнього дня, але не будемо критись: в часи комунхозiвської переписки мiй герой ледве-ледве не одмовився вiд свого сюрпризу. Тiльки завдяки Марфi Галактiонiвнi i не заплуталась справа.

– Ну, добре, – сказала вона. – Припустiм, що спiвробiтники, що подарували тобi цю меблю, реквiзували її у якогось помiщика. Але по-перше: хiба це легко було зробити? Реквiзувати? Хiба їх контрреволюцiонери не могли перебити? А по-друге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке ж майно прийшлось залишити нам в свiй час бiлогвардiйським бандам?.. I потiм хiба зараз згадаєш, що нам було подарено i що ми прикупили?!

Iван Iванович не зовсiм певний був, що його майно було «приблизно таке ж», але, будучи людиною з рiшучим темпераментом, не любив сантиментальничати, i, коли на фонi блакитного, нiжно-прекрасного неба появився силует якоїсь майже фантастичної птички (мабуть, гави), вiн сказав агентовi комхозу:

– Очевидно, переписуйте все! Я, їй-богу, зараз не пам’ятаю, де тут i що тут я купив i де тут i що тут менi подаровано.

– Дозвольте: як же я буду переписувати, коли ви зовсiм не маєте казенних речей?

Iван Iванович почервонiв. Йому так неприємна була вся ця iсторiя. Здається, чеснiшої людини i в свiтi нема, а отже, пiди: складається таке неприємне враження, що прямо хоч крiзь землю провалюйсь.

– Нi! Я вас прошу переписати! – кинув енергiйно мiй самовiдданий герой. – Бачите, подарунок менi зробили мої спiвробiтники, i я не певний, що тут нема реквiзованих речей.

– Дозвольте тодi узнати, де тут речi вами прикупленi?

– Їй-богу, не пам’ятаю! – цiлком щиро скрикнув Iван Iванович. Переписуйте все!

– Ну, тодi я зовсiм одмовляюсь вас тривожити! – засоромився вже i агент i, шаркаючи ногами, вискочив iз кiмнати. Таким чином, Iван Iванович проти свого бажання опинився в оточеннi своїх сюрпризних речей. Таким чином, i день його починається, так би мовити, на сюрпризнiй лiжницi.

Це один iз тих днiв, коли вже стоїть робочий сезон – осiнь, коли небо iнодi нарочито бризкає на рiзних нитикiв нудними дощами i нацьковує їх на Iвана Iвановича, коли вже комосередок мойого героя збирається регулярно кожного тижня i бiльшiсть цього комосередку не хоче манкiровати ячейкою в четвер, бо ще зовсiм не вiдомо: буде нова чистка чи нi?

Iван Iванович прокидається з почуттям задоволення i з мажорним, цiлком монументально-реалiстичним настроєм. Мiй герой примружує, свої короткозорi очi i дивиться на Марфу Галактiонiвну. Товаришка Галакта iще спить симпатичним сном, i їй сняться, очевидно, м’ятежнi днi у вiддiлi Наросвiти.

Iван Iванович ще раз подивився на свою дружину i легенько полоскотав її своїми пальцями. Марфа Галактiонiвна дригнула ногою й раптом прокинулась.

– Ну, так що ж ми будемо сьогоднi обiдати? – питає Iван Iванович i усмiхається мажорно-витриманою усмiшкою.

Товаришка Галакта широко позiхає, пiдводиться на таз i пiдбирає волосся.