Розділ «IВАН IВАНОВИЧ»

– Що ви цим хочете сказати? – спитав недогадливий Iван Iванович.

– Та то я… так! – байдуже махнув рукою Методiй Кирилович. Але це таємне «свiй» заiнтригувало Марфу Галактiонiвну, хоч вона i розумiла, в чому справа.

– Ви вiчно говорите натяками! – незадоволено сказала вона. – При чому тут «свiй»?

– Та то менi просто жалко товариша Лайтера, – сказав Методiй Кирилович. – Це буде ще одна зачiпка для антисемiтiв: знову, скажуть, єврей!

Потiм Методiй Кирилович почав розповiдати, як його колись до глибини душi обурювало «дiло Бейлiса» i як вiн взагалi страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навiть бiльше того: вiн вважає, що найгенiяльнiших людей дала саме ця нацiя.

– От, примiром, вiзьмемо Христа, – сказав вiн. – Наш народ i досi не знає, що Христос був єврей.

– А де вiн тепер працює? – спитав Iван Iванович.

– Христос? – здивовано подививсь Методiй Кирилович.

– Та який там Христос! Товариш Лайтер!

Мiй герой вже давно надiв другу пару окулярiв i уважно розглядав дискусiйщика. Його зовсiм не обходить, що товариш Лайтер єврей: соцiальна боротьба не знає нацiональних рамцiв, i вiн, як витриманий партiєць, мусить бити всякого, хто так чи iнакше пiде проти самокритики i, значить, проти пролетарiату. I, коли Iван Iванович узнав, що в останнiй час товариш Лайтер завiдує трестiвською бiблiотекою, вiн тут же вирiшив: «iнтелiгент! деморалiзований член партiї»!

Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всi члени комосередку. Марфа Галактiонiвна передала новину сусiдцi, сусiдка сусiдовi i т. д. Погляди були пронизливi i такi iдеологiчно-витриманi, що «дискусiйщик», здається, ще бiльш зблiд.

…Нарештi на дзвiницi покинули дзвонити. Вечiрня почалась. Тодi до залу увiйшов головний начальник i секретар комячейки. В залi ще тихше стало, навiть зникло шушукання. Все причаїлось в напруженнi: дисциплiна в комгуртку була зразкова, i члени осередку органiзовано i по-товариському поважали свого начальника.

– Товаришi, – сказав секретар, сходячи на трибуну. – Прошу намiтити кандидатуру на голову даного зiбрання.

– Семена Яковича! – скрикнуло одразу кiлька голосiв.

Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усмiхнувся й розвiв руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разiв дякую за таке зворушливе довiр’я, але – не можу! Вiн зрiдка показував на своє горло, i присутнi могли подумати, що справа в задусi (головний начальник теж страждав на зажирiння серця), але цi припущення (правда, їх i не було) одразу ж розвiяв секретар.

– Семен Якович сьогоднi не може головувати, – сказав вiн, – бо сьогоднi Семен Якович робить доповiдь.

– А… а… це iнша справа, – загуло в залi, i комосередок, добре пам’ятаючи вирiшення партiї про середпартiйну демократiю, запропонував кандидатуру з низiв.

– Методiя Кириловича! – знову скрикнуло одразу кiлька голосiв.

Iвановi Iвановичу якось неприємно йойкнуло пiд серцем. Рiч у тiм, що вiн з Методiєм Кириловичем був, так би мовити, на рiвних правах: обидва були члени колегiї i обидва вважалися «замами». I тому, коли комосередок пiсля головного начальника називав iм’я Методiя Кириловича, мiй герой завжди почував себе не зовсiм гарно i думав, що трапилось велике непорозумiння.

Марфа Галактiонiвна одразу помiтила це.