Розділ «IВАН IВАНОВИЧ»

– Що ти кажеш, Галакточко! – скрикнув Iван Iванович. – У мене багато ворогiв? Чого ж ти менi ранiш про це не говорила?

– Я не хотiла тебе турбувати! – зiдхнула Марфа Галактiонiвна. – Навiщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!

– Хто ж тi вороги? – знову скрикнув Iван Iванович.

– Я не знаю! – зiдхнула Марфа Галактiонiвна. – Як я їх можу знати, коли вони таємнi.

Iван Iванович в розпуцi схопився руками за своє волосся й похилився на стiл.

Проте вiн мав рацiю: документ, що його хтось пiдсунув у його портфель, i справдi був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсiм не таємна, а можливо, й цiлком таємна книжечка, бо мiй герой її, на жаль, зовсiм не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) вiн нiяк не мiг. Як нарочито, в цей момент за вiкном знову побiг дрiбний осiннiй дощик, i здавалося уже Iвану Iвановичу, що й справдi в нашому життi є мiсце для мiнору i що не завжди однаково свiтить електрика: iнодi бадьорим радiсним свiтлом iдеологiчно витриманого куточка, а iнодi трохи iнакше.

– Ну, так що ж робити? – спитав Iван Iванович пiдстреленим голосом.

– Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити – i квит! – сказала Марфа Галактiонiвна.

– Спалити? А ти певна, що її не нарочито пiдложено менi? А що як спитають, де я її дiв?.. Може, однести її Семену Яковичу?

– I це не дiло! – сказала Марфа Галактiонiвна. – Знову ж таки спитають, де ти її взяв?

– Боже мiй! – простогнав мiй герой. – Що менi робити! Марфа Галактiонiвна теж не знала, що робити. Чого тiльки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячiв на столi i розгадки не видно було.

Але от раптом почало вияснятись, i Марфа Галактiонiвна скрикнула.

– Я вже знаю! – скрикнула вона. – Це непорозумiння!

– Що ти хочеш сказати? – з полегшенням зiдхнув Iван Iванович.

– Я хочу спитати тебе: де лежав твiй портфель? Здається, на портфелi Семена Яковича?

Iван Iванович приложив пальця до своїх уст i задумався.

– Здається, – сказав вiн, – здається, на портфелi Семена Яковича.

– Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твiй портфель не хто iнший, як Семен Якович, i положив зовсiм випадково.

– Як так випадково? – не зрозумiв Iван Iванович.

– А так! Я пам’ятаю, вiн щось виймав зi свого портфеля, i, очевидно, саме цю книжечку. Вiн, мабуть, хотiв нею iлюструвати свою промову, але потiм передумав i положив її… та уже не в свiй портфель, а випадково – в твiй!