Розділ «IВАН IВАНОВИЧ»

Товариш Жан (Iван Iванович) свiй високий лоб i свої роговi окуляри протирає завжди бiлоснiжною хусткою i говорить, так би мовити, баритональним басом.

I Костюм Iван Iванович носить не iз дешевих, бо добре засвоїв вiдповiдну англiйську мудрiсть.

– Я, – каже мiй герой, – не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми.

– Розумiється, – каже Марфа Галактiонiвна. – Це тiльки нашi дикуни не додумуються до цього.

– Невже ще не додумались? – дивиться на дружину поверх окулярiв товариш Жан i поправляє жилет на своєму досить-таки надутому, наче незадоволеному, черевi.

Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на такi запитання i тому, заплющивши очi, лягає на канапу. Тодi на вiкно сiдає якась птичка (зовсiм як канарейка) i каже: «чирик-чирик». Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiвує в кухнi, але наспiвує вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з одного боку нiбито мажорну, а з другого – нечебто дражнить («У народi ходить звiстка, що на все ще буде чистка… Ось, тодi моя рука РСI й партейная КаКа»). I товаришка Галакта думає: "Як дивно! Як незрозумiле, що простий народ i досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор… Ех, проклятая спадщина царизму!"

Але Iван Iванович знову подивився на дружину поверх окулярiв i, зиркнувши на кухоннi дверi, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом:

– Ну, Галакточко… А… що там взагалi говорять про мене?

– Себто де говорять?

– Ну… взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах, i… взагалi де прийдеться.

Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже:

– Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робiтник i зразковий партiєць.

Iван Iванович протирає руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його своєю долонею: вiн цiлком задоволений з цiєї iнформацiї. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислухається до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм’я.

– Галакточко, – каже Iван Iванович, виймаючи з бокової кишенi картку. Здається, завтра вносити на «друга дiтей»?

– Чого ти так поспiшаєш! – каже Марфа Галактiонiвна. – Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п’ять мiсяцiв, а ти не даєш i мiсяцю пройти.

Iван Iванович задоволене посмiхається.

– I прекрасно! – говорить вiн. – Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомої позапартiйної маси.

– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактiонiвна. – Але все-таки образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить i не поставить тобi на плюс.

Мiй герой рiшуче махає своєю бiлоснiжною рукою.

– I не треба! – махає вiн своєю бiлоснiжною рукою. – Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб мої безкорисливi вчинки помiчали плюсами… Саме так i треба нести знам’я комунiзму!