Iван Iванович iде до вiкна, розчиняє його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнчається город, де починаються тихi поля i м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзу, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму!
– Не треба! – уже майже несвiдомо махає руками Iван Iванович в прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбирає запах резеди з першої «робiтничо-селянської» (так квалiфiкує вiн першу клумбу) клумби.
Зворушлива самовiдданiсть мого героя досягає в цi хвилини апогею. I хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi прапори i з почуттям задоволення промовити:
– Iване Iвановичу! Воiстину ви – зразкова людина нашої безпримiрної епохи, i ваше iм’я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi «Червоних дощок».
Бо й справдi: хто ще так акуратно вносить членськi внески, як мiй герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку, але справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн i член «Друга дiтей», i член «Повiтрофлоту» та «Доброхiма», вiн член якогось клубу мало не полiткаторжан (ще б пак: хiба це не мого героя хотiли колись вислати – при старому режимi – iз одної губернiї в другу?), вiн i член профспiлки, вiн… i т. д. i т. п. Словом, в цьому сенсi Iван Iванович, очевидно, не має собi рiвних.
Але мало того: вiн навiть Марфу Галактiонiвну загiтував на таке широке членство i, головне, на таку безкорисливiсть, коли нiкому не вiдомо маленького геройства серед бурхливих подiй нашого, як думає товариш Жан, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, «з голови до п’ят революцiйного города».
– Тек-с! – говорить нарештi, зiдхаючи, Iван Iванович i сiдає на канапу. – Коли хочеш, я буквально не розумiю!
– Чого ти, Жане, не розумiєш? – питає Марфа Галактiонiвна.
– Та взагалi… З приводу, знаєш, будування соцiалiзму, Товаришка Галакта насторожується. Вона пiдходить до чоловiка i нiжно обiймає його.
– Невже i ти вже почав сумнiватися? – говорить вона таємничим голосом i попередливо заглядає в другу кiмнату: чи не зайшов хто?
– Що ти кажеш, голубонько! – нервово махає рукою мiй герой. – За кого ти приймаєш мене? Я просто… не розумiю цих… як би їх назвати… бузотерiв! Ну, словом, наших супротивникiв. Чого їм треба? Чого вони хочуть вiд нас? Ну, скажiмо, так: диктатура пролетарiату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики i заводи нацiоналiзовано? Нацiоналiзовано! Червону Армiю органiзовано? Органiзовано! Комiнтерн єсть? Єсть! Профiнтерн єсть? Єсть!..
Iван Iванович на момент зупиняється, виймає з кишенi бiлоснiжну хустку i протирає нею свої роговi окуляри.
– Але вiзьми далi! – каже вiн. – Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соцiалiзму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Пiонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм iще треба?.. Буквально нiчого не розумiю!
Марфа Галактiонiвна хитренько примружує свої розумнi очi.
– Чого їм треба?.. – каже вона. – Нiчого їм не треба, а просто особистi рахунки!.. Позакулiсна боротьба!
– Припустiм… припустiм! – раптом ще бiльше починає нервувутись Iван Iванович, i його баритональний бас дiстає дискантових ноток. – Але коли виродження я можу простити рядовим членам партiї, то… вождям (мiй герой робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже менi характер: стань передi мною на колiна, проси мене, що хочеш роби зi мною, а я все-таки… не можу!
Iван Iванович бiгає по кiмнатi, розмахує руками i уперто дивиться на одну крапку на пiдлозi. I здається, що ця крапка не хто iнший, як вищеназваний «вождь». I цей «вождь» стоїть на колiнах i просить милости в Iвана Iвановича.
– Ну, добре, – говорить Марфа Галактiонiвна. – Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твоє серце.
Але Iван Iванович не вгомоняється. Вiн iде до вiкна, вбирає носом приїсний запах резеди з першої клумби, ловить слухом блакитний резонанс i, мало не переходячи в стан трансу, говорить:
– Серце!.. Що менi серце, коли справа йде про iнтереси пролетарiату? Я не люблю похвалятись своєю самовiдданiстю, я не вискакую на партзiбраннях та в газетках з красивими словами… Але дозволь менi хоч дома одвести душу i вилити те, що накипiло… Ти думаєш, менi мало накипiло?.. Ого!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сині етюди » автора Хвильовий Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IВАН IВАНОВИЧ“ на сторінці 3. Приємного читання.