Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

Його м’який приємний баритон якось загубився, i говорив вiн майже дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось подiбне до огиди.

– Ну, добре, – сказала я. – Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мрiяти про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.

Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:

– Чи не час нам покинути цю розмову?

– Ти так гадаєш? – кинула я. – Ну, а коли б… я хотiла вiддатись тобi… ти взяв би мене?

Ця остання фраза вирвалась менi якось зовсiм несподiвано. До такого цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного, що раптом iз страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далi.

– Може, про це сьогоднi не будемо говорити? – холодно сказав Чаргар.

Вiн, як менi здалося, зробив наголос на «сьогоднi», i тому я спитала:

– Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?

Чаргар нiчого не вiдповiв i заплющив очi. Обличчя йому було майже мертве – i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi весь жах мого становища. Я ж таки випадкова постать на життєвiй дорозi славетного художника. Варто йому сказати «досить» – i я вже його нiколи не побачу. «Ах, Боже мiй, – думала про себе, – яке нахабство. Хто менi дав право так поводитись iз ним? Хiба вiн не розумiє, що мої цинiчнi пропозицiї – це є тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло».

Але «ахи» («Ах! Ах!») якось тихо прозвучали в моїй душi. Другий голос диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на життєвiй дорозi художника я зовсiм не випадкова постать. Хiба в мене не всi данi? Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають красунею, на моїм боцi i молодiсть, i полова невиннiсть. I потiм, що значить «випадкова»? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собi цiну.

– Словом, ти менi рекомендуєш не чiпати цього питання i мовчати? Я мовчу.

– Це краще! – сказав вiн i раптом спитав: – Ти зi мною пiдеш обiдати?

– Обiдати? Який рiзкий перехiд!.. – Але я все-таки погодилась, i ми вийшли на вулицю.

За пiвгодини ми вже були в їдальнi Каракадзе. Там ми зустрiли молодого композитора. Я познайомилась (прiзвище зараз не пам’ятаю). Композитор запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.

– Мене трохи дивує, – сказала я, – що композитор цiкавиться зоологiєю.

– Це й справдi трохи химерно, але в наш вiк без природознавства не обiйдешся.

Вiн це сказав iз iронiєю. Але я її не зрозумiла.

– От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цiєю наукою.

– Правда? – спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом пiдвiвся й уклонився нам: мовляв, вiн забирає свою пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейної драми.